Час прокидатися.UA

– Мамусь, я винен… – я узяв ii за руку, й тут мене знову «накрило»: безсилий розпач i вiдчуття, нiби твое серце зсередини розриваеться на частини. А тiло – непорушне, i нiби неживе, моеi дитини (так, тiло на лiкарнянiй каталцi, хоч i було моiм власним тiлом, сприймалося як тiло моеi дитини) ледве тримае у собi життя… Це вiдчуття нестерпного, вiдчайдушного болю було таким разюче-сильним, що я вiдразу ж вiдпустив руку матерi, ошелешений.

Так от що довелося пережити матерi!

Тепер я починав розумiти…

Вона мабуть помiтила, що зi мною щось сталося, проте, на щастя, витрактувала по-своему, i пом’якшала.

– Та нiчого, добре, що добром закiнчуеться… Поговоримо ще колись потiм, а зараз – повертайся до лiжка, тобi ще потрiбно вiдпочивати.

Я не став заперечувати, й дiстався до свого лiкарняного ложа з жорсткою панцирною сiткою самотужки, хоч i не без зусиль – я просто боявся знову доторкнутися до матерi, i знову пiрнути у щось подiбне до того, як кiлька хвилин тому.

Саме тодi, втупивши очi у полупану високу лiкарняну стелю, я вперше спробував примиритися з думкою, що здатен якимось чином вiдчувати чужi почуття та якимось чином бачити те, що колись бачили iншi.

Тодi я ще не до кiнця у це вiрив, та й просто не знав, як ставитися до такого «дару».

Але десь глибоко на днi серця лишалося сподiвання, що «це» мине – разом iз головним болем i нудотою, що встигнули стати моiми звичними супутниками у лiкарняних стiнах.

Та сподiвання не збулися – «дар» нiкуди не подiвся i пiсля того, як з лiкарнi мене випустили.

Тi кiлька днiв, поки я добував свою лiкарняну вiдпустку разом з батьками на дачi, «напливи вiртуальноi реальностi», як я для себе назвав нову свою здатнiсть «пiдключатися» до чужоi свiдомостi, контролювати було не важко: уяснивши вiдразу, що iнформацiя зчитуеться мною тiльки при тiлесному контактi, я просто уникав доторкатися до iнших людей – це було не дуже складно.

Та повернення до мiста ледве не звело мене з розуму…

У громадському транспортi – автобусi, тролейбусi чи маршрутцi нiхто не питаеться дозволу доторкатися до тебе – та й доторкаеться не з власноi волi. Ледь я встиг сiсти до автобуса, як людська штовханина довела мене до того, що я – дорослий чоловiк – забився у самий куточок перед останнiм сидiнням i переляканими невидющими очима дивився кудись перед себе, з усiх намагаючись не закричати.