Кохання останнього магната

Що ж до другого пiлота – то вiн завжди ходить у формi. – Вона звелася на ноги. – Пiду з’ясую, чи нас посадять в Нешвiллi.

– Чого це раптом? – приголомшено спитав Вайлi.

– У долинi Мiссiсiпi – гроза.

– І що ж – нам тут всю нiч кукукати?

– А це вже як погода пiдкаже.

Пiдказала раптова повiтряна яма. Вайлi Вайта жбурнуло на сидiння напроти мене, стюардесу як вiтром здуло у напрямку кабiни пiлота, а еврея – посадило на мiсце. Пiсля того, як без вшанування будь-якого слуху залунали вигуки незадоволення, якi мали б виразити поточнi почуття шанувальникiв авiацiйних перельотiв, всi, врештi-решт, перевели дух.

Прийшла черга познайомитися:

– Мiс Брейдi – мiстер Шварце, – вiдрекомендував Вайлi Вайт. – Вiн, як i я, добрий приятель вашого батька.

Мiстер Шварце iз великим завзяттям закивав головою, та так, що я майже почула: «Щира правда. Бог тому свiдок! Щира правда!».

Не знаю, чи казав вiн коли-небудь цi слова вголос, та цiлком мiг, але зараз, i без всяких слiв, було зрозумiло, що з ним щось трапилося.

Дивитися на нього було все одно, що стрiнути давнього друга, який щойно вийшов з кулачноi бiйки чи вижив у автомобiльнiй аварii. І те, що йому непереливки, кидаеться просто у вiчi. Витрiщаешся на нього, випитуеш: «Що ж трапилось?» А вiн крiзь щербатi зуби та розквашенi губи щось таке шамкае, а що шамкае – не розбереш, бо вiн, бач, i розказати не в змозi.

Втiм, жодних тiлесних ушкоджень мiстер Шварце не мав; його, так би мовити, видатний перський нiс та мигдалеподiбний розрiз очей були безпомилковим свiдченням його походження, так само як i кирпатий нiс та вроджене почервонiння навколо нiздрiв указували на iрландське корiння мого батька.

– Нешвiлл! – скрикнув Вайлi Вайт. – Виходить, нам випадае нiч у готелi. І в Лос-Анджелес ми не потрапимо до завтрашнього вечора, i це ще у найкращому випадку. Господи! Знову Нешвiлл – я ж у ньому народився!

– Гадаю, ви б мали радiти – знову побачити його.

– Нiзащо! Добрих п’ятнадцять рокiв я, як мiг, оминав це мiсце.

І сподiваюсь, що бiльше не побачу.

Та побачити все ж довелось… бо лiтак, поза всяким сумнiвом, почав знижатися, опускаючись усе нижче й нижче, неначе Алiса у кролячу нiрку.[11 - Алюзiя на дитячий роман-казку «Алiсинi пригоди у Дивокраi» Льюiса Керролла, в якiй розповiдаеться про дiвчинку на iм’я Алiса, яка потрапляе крiзь кролячу нору в уявний свiт, населений дивними антропоморфними iстотами.