Кохання останнього магната

Наметове мiстечко ветеранiв було розгромлене.] таки вiзьме Вашингтон, у адвоката вже був прихований човен, а саме на рiчцi Сакраменто, на якому вiн збирався вигребти проти течii якомога далi, навiть якщо на те пiдуть кiлька мiсяцiв, а потiм сплавитися назад, «позаяк пiсля революцii завжди виникае потреба у правниках, аби виправити безлад i ввести його у правове поле».

Режисер же схилявся до пораженства. Вiн тримав про запас ношений костюм, ветху сорочку та пiдтоптанi черевики – власнi чи запозиченi у костюмерiв, вiн скромно замовчував – саме у цьому платтi вiн i збирався «розчинитися в натовпi».

Пам’ятаю, на це татко сказав: «Але ж вони побачать твоi долонi! На них же написано, що ручноi працi вони не знали вже багато рокiв. А далi у тебе попросять пред’явити профспiлковий бiлет». І ще я пам’ятаю, що режисер аж з лиця раптом спав, i як понуро вiн доiдав десерт, i якими незвично жалюгiдними вони здалися менi тодi.

– Ваш батько часом не актор, мiс Брейдi? – спитала стюардеса. – Я точно чула це iм’я ранiше.

Почувши iм’я Брейдi, обидва чоловiки через прохiд пiдняли голови. Обидва скоса глянули на мене, так, як це вмiють у Голлiвудi, коли, здаеться, на тебе дивляться через плече. Потiм той, молодший, блiдий та коренастий, вiдстебнув пасок безпеки i встав у проходi бiля нас.

– Ви Сесилiя Брейдi? – вiн спитав мене тоном обвинувача, нiби викрив у тому, що я приховувала свое справжне iм’я. – Я так i думав, що це ви. А я – Вайлi Вайт.

Цього вiн мiг би вже й не казати, бо саме тiеi митi втрутився ще один голос:

– З дороги, Вайлi!

Й iнший чоловiк протиснувся мiж Вайлi та крiслом, прямуючи до кабiни пiлота.

Вайлi вiдступив убiк i з деяким запiзненням кинув зухвало наздогiн:

– У лiтаку я слухаюся тiльки пiлота.

Я вiдразу ж розпiзнала той рiзновид блазнювання, яким вирiзняеться Голлiвуд, у вiдношеннях мiж тими, хто при владi, та iх оточенням.

– Тихiше, – утихомирила його стюардеса. – Пасажири сплять!

Я помiтила, що iнший чоловiк, сусiд Вайлi, середнього вiку еврей, також був на ногах i з безсоромнiстю корисливого iнтересу уп’явся поглядом услiд тому чоловiку, який щойно прослизнув мимо.

Чи краще сказати, в спину тому, хто, не обертаючись, помахав рукою, буцiмто на прощання, i зник з моiх очей.

– Вiн що? Другий пiлот? – запитала я у стюардеси.

Вона вже розстiбала наш пасок, збираючись полишити мене на Вайлi Вайта.

– Е, нi! Це – мiстер Смiт. У нього окрема кабiна, вона називаеться «весiльна», от тiльки вiн займае ii один.