Кохання останнього магната

І хоча проти письменникiв я нiчого не маю, бо в них хоч що спитай – вони завжди знайдуть вiдповiдь, все ж Вайлi дещо втратив у моiх очах. Бо як на мене, письменники – то не зовсiм люди, у тому сенсi, що не зовсiм повноцiннi люди. А якщо навiть то визнаний письменник, то це не одна людина, а купа рiзних, якi з усiх потуг пнуться зiйтися в одну. Це як з акторами: тi силкуються не дивитися на себе в дзеркало i навiть не помiчають, до чого жалюгiдно-кумеднi. Вiдхилиться воно вiд дзеркала, а само розглядае свое вiдображення, вiддзеркалене в канделябрах.

– Хiба ж письменники не такi, Селiе? – наполягав Шварце. – Я – не письменник, менi бракуе слiв. Та знаю одне – це щира правда.

Вайлi дивився на нього, повiльно наливаючись обуренням.

– Це вже ми чули. У всякому разi, я – людина практичнiша, нiж ти, Меннi! Сиджу в конторi та й вислуховую якогось блаженного, який, походжаючи туди-сюди, городить менi всяку нiсенiтницю, за яку його будь-де, крiм нашоi Калiфорнii, вiдразу ж запроторили б до божевiльнi, а наприкiнцi, як практична людина пустому мрiйнику, ще й радить: щоб я був такий ласкавий i пiшов собi геть, а на дозвiллi добряче обмiзкував його слова.

Чи не було такого?

На якусь мить, як менi здалося, обличчя мiстера Шварце нiби потрапило у криве дзеркало. Одним оком вiн втупився в просвiток мiж високими в’язами;[26 - В англо-американськiй традицii побачити в’яз увi снi вказуе на смерть, нещастя чи невдачу.] пiдняв одну руку i з байдужiстю куснув задирку на середньому пальцi.

[27 - В англомовнiй традицii жест iз пiднятим догори середнiм пальцем е непристойним еквiвалентом вербального «вiдчепися» або «залиш мене в спокоi».] Над димарем особняка закружляла якась пташка, i погляд його полинув слiдом за нею. Пташка, схожа на ворона,[28 - В англо-американськiй традицii ворон вiщуе нещастя або смерть.] вмостилася на дашку димаря, i очi мiстера Шварце нарештi зiйшлися у незмигному поглядi на нiй.

– Що ж, так тому й бути, – мовив вiн. – Туди нам не потрапити, тож вам двом треба повертатися на лiтак.

До свiтання ще був час. Ермiтаж виглядав наче акуратна велика бiла коробка, яка сиротливо простояла собi без хазяiна на самотi усi сто рокiв. Ми всi попростували до авта, i лише коли сiдали в машину, а мiстер Шварце несподiвано захлопнув дверцята знадвору, тут стало зрозумiло, що вiн iхати не збираеться.

– Я на узбережжя не повернуся. Я так вирiшив, одразу як прокинувся. Залишуся тут. Можете потiм прислати за мною водiя.