Великий Гетсбі. З ілюстраціями

Маеток праворуч вiд мене був воiстину колосальним за всiма мiрками, це була справжня копiя якогось Hotel de Ville в Нормандii – з вежею на однiй сторонi, що сяяла новизною оздоблення з-пiд негустоi борiдки плюща, i басейном з мармуру, а також з газонами i садом на бiльш як сорока акрах землi. Це був особняк Гетсбi або ж, оскiльки я ще не знав мiстера Гетсбi, особняк, де жив чоловiк, що носив це iм'я. Будинок, в якому мешкав я, був потворним об'ектом, але це була невеличка потвора, а отже його просто не помiчали, в результатi чого я милувався видом на протоку, частково – на газон мого сусiда i мав втiшне сусiдство з мiльйонерами, i все це за вiсiмдесят доларiв на мiсяць.

На другому боцi умовноi бухти вздовж берега виблискували слiпучо-бiлi палаци фешенебельного Іст-Егга. Історiя подiй цього лiта насправдi бере початок з того вечора, коли я поiхав туди, щоб пообiдати з сiмейством Тома Б'юкенена. Дейзi була моею троюрiдною сестрою, а з Томом ми познайомилися в коледжi. І вiдразу пiсля вiйни я провiв з ними два днi в Чикаго.

Серед рiзноманiтних спортивних досягнень ii чоловiка видiлялося одне: вiн був одним з найсильнiших флангових гравцiв, що колись грали в футбол у Нью-Хейвенi, – свого роду нацiональний герой, один з тих, хто в своi двадцять з гаком сягають такоi вершини успiху, що всi подальшi досягнення вiддають гiрким присмаком розчарування. Сiм'я його була непомiрно багата, тож навiть у коледжi його часто сварили за надто вiльне поводження з грошима; потiм вiн раптом узяв i переiхав з Чикаго на Схiд, але якщо розповiсти вам в подробицях, як саме вiн переiхав, у вас перехопить дух; вiн, наприклад, привiз з собою з Лейк Фореста всiх своiх понi для кiнного поло.

Важко було уявити собi, щоб людина мого вiку могла бути настiльки багатою!

З якоi причини вони приiхали на Схiд, я не знаю. Вони поiхали до Францii без будь-якоi особливоi мети i прожили там рiк, пiсля чого кочували з мiсця на мiсце, зупиняючись ненадовго там, де збиралися багатi люди i грали в гру для багатих – кiнне поло.

Цей переiзд був останнiм, як сказала менi Дейзi по телефону, але я iй не повiрив; я не мiг проникнути в серце Дейзi, але я вiдчував, що Том буде кочувати i далi з деяким жалем i вiчним прагненням внести в свое життя драматичну напруженiсть якогось матчу зi свого футбольного минулого.

І ось одного вечора, в теплу вiтряну погоду, я сiв у машину i вiдправився до Іст-Егга – до двох старих друзiв, про яких я майже нiчого не знав.