Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

Використаного…

– А ет навiщо? – рiдина явно опаляла руку Жеку i той поспiшав ii швидше вжити, але iсторiя теж його не вiдпускала.

– Це зрозумiло, – смiявся Леха. – Тiла стрьомна, сама все зробила, а потiм прийде i пред'явить, мовляв, дитя твое, давай якось вирiшувати, влаштовувати нашi вiдносини i все таке.

– Знайшов?

– Що знайшов?

– Презик?

– Так начебто знайшов, – знизав плечима Леха. – Знайшов, i сховався у туалетi розробляти план порятунку на унiтазi.

– План порятунку на унiтазi, – Жека вибухнув смiхом i знову ледь не звалився вниз, з борту роздовбанiй гнилий човни.

– Ага, – пiдтвердив Льоха. – Толчьок – вiн саме те мiсце, де народжуються плани свiтового панування, ну або на крайняк, як позбутися вранцi вiд тьоли в протигазi?!

– І як? Вигнав? – було цiкаво i менi.

– Ну з нами сидiв, веселий такий, напевно вигнав…

– Або втiк, – висунув версiю Жека.

– Або втiк, – цього разу ледь не впав вiд смiху Льоха. Мабуть такого повороту подiй вiн якось не очiкував.

Наш смiх лунав серед руiн колись гучноi човновоi станцii. Праворуч розсипалася металева конструкцiя, ще не розпиляна на металобрухт – не прийшов час. Злiва лежало кiлька човнiв, що вже нi коли не вийдуть на воду – все бiльш-менш тримаеться на плаву давно розтягнули жителi сусiднiх приватних будинкiв.

Приватнi будинки дивилися на нас своiми садами, якi переходили в занедбанi плодовi дерева човновоi станцii, а далекий i такий близький порослий травою берег приносив вологу i свiжiсть нашим тiлам i розуму.

– Ну, за нас! – пiдняв тост Льоха i ми цокнулися пластиком про пластик. Дзвону кришталю не вiдбулося, але нас це не дуже цiкавило. Рiдина потрапила в рот, обпекла спочатку все там, задушила своiми випарами i полилася вогненним потоком вниз, усякий раз борючись з рефлекторними проявами органiзму виштовхнути всю цю гидоту назад, геть… Хвилинна боротьба з перекошеними обличчями, уткнутими носами в рукави i шаленим бажанням перемогти – закiнчилася, природно, нашою перемогою.

– Фух… – видихнув Жека i тут же напав на наш скарб – зеленi яблучка. – Ох… – повторив вiн i проковтнув цiлком вiдразу декiлька.

– Нам залиш, – прогундосив своiм голосом бум-боксера Льоха. – Нам залиш.

– Чьо? – не зрозумiв Жека. – Я нiчого не жер, – вiн налягав на яблучка. – Цiлий день на городi i нiчого не жер, – уминав вiн яблучка.

– Ти тiльки на яблучка не налягай, – розливав по другiй Льоха з банки буру рiдину.