Епоха слави і надії

В запрошеному списку вiдвiдувачiв значилися трое: Роза, Грозович i Порше.

Крамер не звернув рiвно нiякоi уваги на вiдвiдувачiв; сидячи на високому стiльцi, вiн махав ногами, наспiвуючи собi пiд нiс якийсь нехитрий мотив.

Лангре озирнувся навкруги. Вiн i сам не знав, що очiкував тут знайти. Маленька кiмнатка з бiлими стiнами i загратованим вузьким вiкном, на столi – парочка зiм'ятих листкiв i тупий олiвець. Вiн махнув Стажеровi у бiк вузькоi кушетки. Той, мовчки перевiрив пiд матрацом, струсив подушку i ковдру, але нiчого.

Лангре висунув один за iншим ящики столу. На днi останнього, виявилися зiм'ятi порожнi листки i фотографiя. Пiднiсши ii до обличчя, комiсар уважно розглянув зафiксованого на нiй чоловiка. Середину його брови грубо перекреслювала лiнiя олiвця.

– Навiщо ти його так? – Лангре протягнув фотографiю Крамеру, втiм, не особливо сподiваючись на виразну вiдповiдь.

– Не я, – рiзко мотнув головою Алекс. – Вiн сам. Он вiн! – Крамер по-дитячому ткнув пальцем у бiк вiкна, i знову втративши всiлякий iнтерес до того, що вiдбуваеться, продовжив махати ногами.

Лангре виглянув у вiкно. У внутрiшньому дворi лiкарнi повним ходом йшла робота; автомеханiки перевiряли справнiсть автомобiлiв швидкоi допомоги, пiдкручували гайки, мiняли шини, при цьому весело перемовлялися мiж собою. Вiн знову перечитав короткий список вiдвiдувачiв Крамера i насупив брови. Хiба мало що могло здатися психiчнохворiй людинi, але все одно варто було перевiрити. За роки служби комiсар навчився довiряти своему чуттю, яке, варто вiдмiтити, рiдко його пiдводило.

– Ходiмо, – покликав вiн Стажера i стрiмким кроком вийшов з палати.

Захопленi справою працiвники не звернули на роззяв, що пiдiйшли, нiякоi уваги. Користуючись моментом, Лангре уважно озирнувся, цiпким натренованим поглядом помiтив мобiльнi телефони, що лежали на запорошеному дерев'яному столi, порожнi скляночки з – пiд кави i пачку росiйських цигарок. Пiсля, вiн почав вивчати осiб, i помiтив чоловiка, рокiв сорока з рваним шрамом на бровi, трохи чутно свиснув, пiсля чого театрально заплескав в долонi:

– Якi люди, Грозовський! Що ти тут робиш?

Чоловiк театрально вклонився:

– Якщо життя театр, я найвтомленiший актор, – невесело посмiхнувся вiн.

Потiм нарочито повiльно витер руки, забрудненою ганчiркою i пiдняв вгору вiдкритi долонi. Хоч вiн i демонстрував повну капiтуляцiю, в поглядi виразно читалася сила i жорсткiсть.

– Оригiнальностi тобi явно бракуе, – гмикнув Лангре.