Епоха слави і надії

– Не страшно було брати на себе таку вiдповiдальнiсть? – Захоплено запитав Стажер.

– Трохи страшнувато, – признався Лангре. – Але хiба в подiбнi моменти думаеш про таке? Менi ще нiколи не доводилося рятувати шибеникiв. Якщо чесно, я думав, що у нього немае шансiв. "Я дуже злий на тебе, нам треба поговорити про це, поки я не помер", – багато тих, хто пiшов на той свiт, так i не зумiвши вимовити цих слiв. Не наважившись або запiзнившись…

– Якщо перед смертю, людина встигае попрощатися, то i у його близьких, i в самого вмираючого, крiм всепоглинаючого горя, залишаеться ще дещо – почуття деякого завершення.

– Так, правильно. Гiдно попрощатися з дружиною, дитиною або матiр'ю – добра смерть. Вмираючi, завжди знають, що помирають. Навiть маленькi дiти, якi ще не вивчили поняття слова "смерть", – знають. І краще, що можна зробити перед смертю – признатися i розкаятися. Усвiдомити свою провину, пошкодувати про вчинений проступок i отримати пробачення. У поганих вчинках завжди треба зiзнаватися, адже своечасне i щире розкаяння – це велика сила, здатна перекреслити навiть дуже негiдну поведiнку.

Не даремно психiатри вважають, що в пригнiчуючих випадках причинами суiциду стають незадоволення собою i, внаслiдок втрата iнтересу до життя, що тягне психiчнi розлади. Найчастiше звести рахунки з життям наважуються тi, хто страждае вiд душевного болю i перебувають у постiйному стресi.

– Зрозумiти самовбивцю може тiльки той, хто побував на iхньому мiсцi.

Глава 8

В Петербурзi виявилось, за звичаем похмуро, дув вологий вiтер, а затягнуте свинцевими хмарами небо, сипало дрiбним дощем.

Смурнi пасажири, виходячи з будiвлi аеропорту, поспiшали до очiкуючих iх таксi, бажаючи якнайскорiше опинитися спочатку в теплi салону автомобiля, а потiм вже вдома або в готельному номерi. На фонi загального настрою Нiколас видiлявся своею посмiшкою i пiднесеним настроем.

Вiн встиг непогано виспатися пiд час польоту, а зараз збирався вiдправитися назустрiч пригодам, в компанii дуже миловидноi особи, так що в нього не було приводу хмуритися.

Втiм, вони цiлком могли затриматися ненадовго в якомусь милому ресторанчику. Адже хто ж вирушае вершити справи на голодний шлунок?

– Дiвчина, скiльки часу? – Слiпуче посмiхнувся Нiколас i пiдморгнув.

Здивовано, Ганна подивилася на свiй наручний годинник i знову на нього:

– Десять хвилин одинадцятого, а що?

– А скiльки вiльного? – Продовжив дурiти Нiколас.

– Ти ж знаеш, у нас його мало.