Епоха слави і надії

Далi збери загiн з двадцяти чоловiк, переглянь всi джунглi мiж Бiлокам'яним i Тигровим, i залишся чергувати бiля озера на нiч. Йди.

В тавернi завжди щось вiдбувалось. Заходячи туди, нiколи точно не знаеш, що чекае тебе цього разу. Дiтар вiдкрив дверi i спустився в загальний зал круглоi форми.

– Де господиня? – Прозвучало це навiть занадто голосно, але в словах Дiтара чувся неприкритий бiль.

Не чекаючи вiдповiдi, Дiтар сiв за стiл i поклав перед собою скривавлений одяг iз золотим розписом – бойовий одяг Анрiса.

Вона з'явилася в центрi таверни, в яскраво – червоно – золотистих язиках полум'я червоноi сукнi, розрiз подолу з обох бокiв доходив майже до стегон, щоб не сковувати рухiв дiвчини, темно – коричневi штани, заправленi в червонi чоботи, iз злегка загнутими носами. З посмiшкою, вiдкинув яскраво-червону вiдлогу, вона вiдкрила поглядам рудувато – каштанове волосся, забране в акуратний хвiст. Іраель окинула зал теплим поглядом.

– Я часто вибираю квiти для прикраси будинку. Менi дуже подобаеться синiй колiр, тому i квiти я обираю синi, але, як менi здаеться, нiхто цього не помiчае. – В голосi Іраель чулося здивування, але не суттю питання, а тим, що люди почали поспiшно покидати таверну при ii появi. Такого ще не бувало, швидше навпаки – ii краса служила магнiтом для жителiв селища.

– Іраель, скiльки я тебе знаю,завжди дивлюся на квiти, що прикрашають твiй стiл i кiмнату, я вважаю, що в тебе е чоловiк.

– Любов до кольорiв, це все що вiд нього залишилося.

– Я нiколи тебе не запитував, що з ним сталося. Можливо, настав час?

– Як може чогось не знати сам Дiтар – найсильнiший i мудрiший воiн не лише Бiлокам'яного, але i всього Братства? Того, хто подарував менi любов до квiтiв, давно вже немае. Вiн був простим ченцем, ще одним хранителем таемницi Братства. У моему серцi залишився його погляд – довгий, як лiтнiй день i нiжний, як весняна нiч. Тiльки у зрiлому вiцi починаеш впiзнавати такi погляди з натовпу.

– Я знаю, що змогла би полюбити цю спину, або будь – яку iншу, i тi очi надовго, напевно назавжди, але я вiдвертатимуся. А, що чернець Дiтар, тут робить пiсля заходу сонця? – Насторожено запитала господиня таверни.

– Як завжди, оберiгае твiй сон. – З награною посмiшкою, вiдповiв чернець.