Епоха слави і надії

Ох, тодi я i не пiдозрював, що за шлях мене чекае! – Нiколас емоцiйно сплеснув руками. – Мене немов висмикнули з власного тiла.

Я дивився на себе, нiби з боку i ще нiколи менi не було так спокiйно, як в той момент. Настiльки спокiйно, що зовсiм не хотiлося повертатися назад в сувору реальнiсть. Пiсля цього я перестав боятися смертi i набув душевноi рiвноваги. Впевнений: нам немае чого страшитися того, що нас чекае за порогом.

Нiколас зробив ковток води з високоi склянки. Окинув поглядом зал, повний людей, тих, що жадiбно ловлять кожне його слово, i продовжив:

– Батьку припало найбiльше.

Вiн, як i ми з мамою, знаходився в реанiмацii, але потiм впав в кому, i тiльки через чотири мiсяцi його перевели в звичайну палату. Єдине, що пiдтримувало в ньому життя – апарат штучного дихання. Я вiдвiдував його що митi, годинами, днями, тижнями чекав, що все налагодиться, що вiн видужае i все знову буде добре. Менi довелося швидко подорослiшати. Я зрозумiв, що нiхто, крiм мене не зможе розiбратися в справах батька, бiзнес без нього зупинився, треба було щось робити.

А ще я зрозумiв, якими жорстокими i бездушними можуть бути тi, хто присягав "не зашкодити", – Нiколас зло блиснув очима. – Те, що робили лiкарi складно назвати лiкуванням. Швидше вони просто не дiяли, а чекали коли батько "вiдмучиться". Моi спроби розворушити батька, ночiвлi з ним в палатi, i те, що я продовжував боротися i вiрити, iх тiльки дратувало. Менi доводилося буквально примушувати iх виконувати хоч би мiнiмальнi обов'язки: мiняти крапельницi, робити уколи, перевiряти стан, та навiть елементарно – мити в палатi пiдлогу.

Одного разу, коли я ночував, на зсунутих разом стiльцях у коридорi, бiля батькiвськоi палати, мене нiби накрило хвилею сну. Хоча в тi днi я засинав насилу, – Нiколас задумливо склав пальцi будиночком, впершись лiктями. – Менi наснилося зимове кладовище. Таке реальне, з чорним вiд свiжовикопаноi землi снiгом, каркаючими воронами i труною, в якiй лежав батько. Тодi я не надав сну особливого значення, на дворi був червень мiсяць i я продовжував вiрити в краще.

Через пiвроку батько помер, ми з мамою поховали його на заснiженому цвинтарi. Навiть костюм на ньому був такий, як менi наснився. Повiрте, я б вiддав все, щоб мiй сон не виявився вiщим. Вiддав би все, аби стати звичайною людиною.

Нiколас випрямився, зробив рух плечима, нiби скидаючи з себе тягар давнiх спогадiв, i вже iншим бадьорiшим голосом, сказав:

– А тепер загадка для приманки.