Епоха слави і надії

На той час, коли караван здолав перевал, багато хто вже залишився позаду щоб замерзнути, провалитись i зникнути в заметах, що приховували края обривiв. Вони падали без крику. Тi, що йшли за ними, навiть не намагались iм допомогти, а нiхто на допомогу i не сподiвався, просто ухилялися трохи вбiк.

Довге, кольору вороняча крила волосся, вже не розвiвалося за вiтром, а облiпило обличчя, закритих обривками тканини шиi, плечi i спини. Тiльки мокрий одяг, до болю важкий, ускладнював i без того нестерпний шлях вперед.

Природа була, немов не на iх сторонi i вказувала на iх мiсцерозташування – iм не сховатися. Їх ноги мерзли i все частiше потопали в снiговому покривi, здавалося, виходу нема, але вони продовжували свiй нелегкий шлях в iм'я своiх цiлей, не боялися навiть смертi, адже загальне бажання робило iх сильнiше.

Дiти несли провiзiю. Жiнки несли провiзiю i дiтей. Чоловiки несли дiтей i жiнок. Зброю несли всi. Все було проти них: бездорiжжя, вiтер, снiг, слизькi каменi i уламки дерев, що звiдкись взялися.

Коли йти ставало просто неможливо, ченцi влаштовували короткi привали. Спорудивши якусь подiбнiсть захисту, вони примудрялися розводити вогнища, трохи поiсти i подрiмати. І знову йшли далi.

Пiсля кожного привалу в снiгу залишалося кiлька людських тiл. Їх не ховали i над ними не плакали. Надiя на порятунок, як вогонь факела iх проводиря окриляла iх душi. Надiя на те, що iх мiсiя ще не загинула. А люди?… Люди смертнi.

Вiрогiднiсть залишитися в живих i не замерзнути в горах танула, як мокрий снiг.

Вони не готовi до таких умов, адже у них на батькiвщинi iнший клiмат, а попереду, як i ранiше, стояла стiною снiгова буря, вискалювала своi бiлi зуби. Посилювався пiвнiчний крижаний вiтер, снiговi пластiвцi на очах перетворювалися на мiнiатюрнi кинджали, якi з кожним поривом вiтру, приносили нестерпний бiль.

Ченцi в чорному одязi тримали свiй шлях, i немов вiвцi на закланнi видiлялися на тлi бiлого снiгу, тим самим привертаючи увагу птахiв. Їх шлях не мае права закiнчитися сьогоднi, i надiя – не згасала.

Час вiд часу низку закутувала вороняча зграя, миттево розчиняючись у бiлiй крижанiй пустелi. Інодi ворони навiть не хотiли чекати, коли люди пройдуть повз тiло, що впало, а накидалися на ще не захололий труп, покриваючи його килимом, що кричить хрипкими голосами. Ченцi не вiдганяли птахiв, економлячи своi сили для боротьби з вiтром i холодом, i лише найменших дiтей вони захищали вiд найбiльш зухвалих стерв'ятникiв.