Вбивство на вулиці Морг = The murders in the rue Morgue

Що довше вiн дивився, то нав’язливiшi були чари – i то неймовiрнiшим здавалося, що вiн зможе вiдiрвати погляд вiд тих шпалерiв. Але гамiр надворi нараз iще погучнiшав i барон раптовим зусиллям перевiв свою увагу на червонясте свiтло, що його кидала пожежа в стайнях на вiкна зали.

Але той порух був тiльки миттевий; баронiв погляд машинально вернувся до стiни. Як же здивувався й жахнувся барон, побачивши, що кiнь на шпалерах за ту мить повернув голову! Шия огиря, перше вигнута дугою, нiби вiн скорботно схилявся над безвладним тiлом свого пана, тепер була витягнена прямо на барона.

Очi, доти не виднi, тепер мали завзятий, чисто людський вираз, вони блищали незвичайним вогнистим блиском, а вiдтягненi губи оголювали жахливо вискаленi, нiби в людського черепа, зуби.

Приголомшений жахом, молодий магнат поточився до дверей. А коли розчинив iх, спалах червоного сяйва, ринувши в залу, вiдкинув чiтко окреслену баронову тiнь на тремтячi шпалери, i барон здригнувся, помiтивши, що та тiнь, коли вiн переступав порiг, точно збiглася з обрисами безжального переможця – вбивцi сарацина Берлiфiтцинга.

Тiкаючи вiд гнiтючого видовища, молодий магнат вибiг надвiр, на повiтря. Коло парадноi брами палацу вiн побачив трьох конюхiв, що на превелику силу, ризикуючи життям, стримували велетенського вогненно-червоного огиря, який несамовито рвався з iхнiх рук.

– Чий це кiнь? Де ви його взяли? – спитав юнак сердитим хрипким голосом, ураз помiтивши, що таемничий огир на шпалерах у залi – точна копiя розлюченого коня перед його очима.

– Ваш, пане! – вiдповiв один з конюхiв. – Бо бiльш нiхто до нього не признаеться. Ми його спiймали – вiн летiв, аж паруючи й пiнячись iз лютi, вiд стаень берлiфiтцингiвського замку, що ото горять.

Ми подумали, що це графський кiнь iз iхнього чужоземного табуна, що вiн вирвався й утiк. Вiдвели його туди, а там конюхи кажуть, що не iхнiй, що в них такого не було. Дивне дiло, бо вiн напевне вирвався з вогню – он як пообсмалюваний!

– А на лобi тавро – лiтери В.

Ф. Б., – озвався другий конюх. – Це ж, напевне, означае «Вiльгельм фон Берлiфiтцинг», але там у замку всi водно кажуть, що нiколи не бачили такого.

– Справдi диво дивне! – промовив молодик замислено, явно не усвiдомлюючи як слiд, що вiн каже. – Правда ваша, дивний кiнь, надзвичайний кiнь!.. Хоча, як ви слушно кажете, непевноi й невгамовноi вдачi… А втiм, хай буде мiй, – хвильку помовчавши, додав вiн.