Вбивство на вулиці Морг = The murders in the rue Morgue

Та перше нiж я встиг спитати його про цю дивну рiч, вiн перебив мене, знову кахикнувши: «Кахи!»

На це я не знайшов готовоi вiдповiдi. Власне, що взагалi можна вiдповiсти на таку лаконiчну реплiку? Я пам’ятаю навiть, що «Квартальний огляд» лишив без вiдповiдi зауваження: «Пхе!» Тому я не соромлюся признатись, що звернувся за пiдтримкою до мiстера Достоббiса.

– Достоббiсе! – сказав я. – Ти що, не чуеш, що отой добродiй каже: «Кахи!»?

Звертаючись до приятеля, я подивився на нього вельми суворо; бо, правду кажучи, я був тяжко розгублений, а коли ви дуже розгубленi, треба насупити брови й дивитись люто: iнакше ви напевне скидатиметесь на дурня.

– Достоббiсе! – гукнув я, i це прозвучало наче лайка, хоча я нiчого такого й на думцi не мав. – Достоббiсе! Он той добродiй каже: «Кахи!»

Я не збираюся запевняти, нiби цi моi слова вiдзначались глибиною; я й сам не вважаю iх дуже глибокими. Але я помiтив, що ефект наших слiв не завжди бувае пропорцiйний iхнiй вазi у наших власних очах; i якби я пожбурив у мiстера Достоббiса найновiтнiшу бомбу або вдарив його по головi «Поетами та поезiею Америки», навряд чи вiн був би вражений дужче, нiж цими простими словами: «Достоббiсе! Ти що, не чуеш, що он той добродiй каже: «Кахи!»?»

– Та невже? – видихнув вiн нарештi, поблiднувши, як стiна, тодi почервонiвши, мов буряк.

– Ти певен, що вiн сказав саме це? Ну, та хай там як, а вiдступати менi не годиться. Що ж, коли так, то – кахи!

Тодi низенький лiтнiй добродiй видимо зрадiв – Бог святий знае чому.

– Я цiлком певен, що ти виграеш, Достоббiсе, – сказав вiн, якнайприязнiше всмiхаючись. – Але задля чистоi формальностi треба зробити спробу.

– Кахи! – кахикнув мiй приятель, скинув куртку, пiдперезав хусточкою стан, скорчив чудернацьку гримасу, закотивши очi пiд лоба i опустивши куточки губiв.

Тодi, помовчавши, ще раз кахикнув, i бiльше я не почув вiд нього жодного слова. «Ага! – подумав я, хоча вголос не сказав нiчого. – Це дуже дивне дiло, що Тобi Достоббiс став такий мовчазний. Напевне, тому, що минулого разу був надто балакучий. Однi крайнощi призводять до iнших. Чи забув вiн усi тi недоладнi запитання, що ними обсипав мене тодi, коли я востанне вичитував йому? Та хай там як, а вiд трансценденталiзму вiн вилiкувався».