Пригоди «Сліпучого»

У дверi стукотiли таки.

– Чую, чую! Котра година?

– Уже на дев’яту, – долинув крiзь дверi Бессiн голосок. – Одягайся мерщiй, бо спiзнишся до школи!

– Ой, лишко! – Вiн зiрвався з лiжка й, застогнавши вiд нестерпного болю в м’язах, обережно сiв на стiльця. – Чом же ти ранiш не збудила мене?

– Батько наказав, щоб тобi дали виспатися.

Джо скривився. Вiдтак на очi йому потрапив пiдручник iсторii, i тут вiн застогнав уже з iншоi причини.

– Добре! – гукнув вiн. – Іди. Я зараз прийду.

Джо й справдi таки не забарився; але якби то Бессi побачила, як вiн злазив сходами, вона б здивувалася надмiру з його боязкоi обережностi й тих гримас, що коли-не-коли пересмикували йому обличчя. Ледве зайшов вiн до iдальнi, як вона з переляканим криком кинулася до нього.

– Джо! Що з тобою?.. – голос ii тремтiв. – Що сталося?..

– Нiчого, – буркнув вiн, присипаючи цукром свого пориджа[3 - Поридж – це страва, подiбна до кашi, улюблена iжа англiйцiв та американцiв за ранковою кавою.

].

– Ой, нi! Певно, щось…

– Будь ласка, дай менi спокiй! – урвав вiн ii. – Я спiзнився i хочу мерщiй поснiдати.

Мiсiс Бронсон тiеi ж митi зловила очима доньчин погляд, i Бессi, усе ще не розумiючи, поспiхом вийшла з iдальнi.

Джо зрадiв, що мати вирядила сестру геть i що сама вона нi про що не допитувалася. Певно, батько попередив ii. Вiн знав iз досвiду, що в такому разi мати йому не докучатиме. Йому було нiяково. Вiн нашвидку ковтав свiй снiданок, вiдчуваючи, що мати якось тривожно стежить за ним.

Вона завжди була така нiжна до нього, але сьогоднi Джо помiтив, що коли вiн виходив iз дому, вимахуючи книжками на ремiнцi, вона поцiлувала його якось особливо й, аж доки вiн не завернув за рiг вулицi, усе стояла та дивилась йому вслiд iз вiкна. А проте найбiльшу увагу Джо зараз придiляв власним болям. Кожен крок завдавав йому нестерпноi муки. Боляче було й од виразок, i од слiпучого блиску сонячного промiння, що вiдбивав асфальт, i од нам’ятих м’язiв та суглобiв.

Нiколи вiн i в думках собi не покладав, що м’язи можуть так задерев’янiти. Кожнiсiнький iз них вiдмовлявся коритися. Пальцi розпухли так, що поворухнути не можна було, руки вiд зап’ястя й аж по лiкоть нили так, що страх! «Це, певно, тому, – гадав вiн, – що вчора доводилося затуляти обличчя й, зберiгаючи тiло вiд ворожих штовханiв, пiдставляти весь час пiд удари лiктi».