Пригоди «Сліпучого»

Перед мiстером Бронсоном стояло, нiби в калюжi скупане, хлоп’я зi запухлим носом, iз розбитою губою, з геть чисто подряпаним обличчям, закривавленими руками та в розпанаханiй од гори й донизу сорочинi.

– Що це таке, добродiю? – спромiгся, нарештi, вичавити iз себе мiстер Бронсон.

Джо мовчав. Чи сили було втиснути в одну коротеньку вiдповiдь усю довгу низку пригод цiеi ночi?.. А iх довелося б перелiчувати геть усi, щоб стало зрозумiлим, як дiйшов вiн такого жалюгiдного стану.

– Чи не ковтнув ти язика?.. – нетерпляче запитав мiстер Бронсон.

– Я … Я…

– Ну, ну… далi! – пiдганяв батько.

– Я… я був там… у «Пеклi»! – вибухнув Джо.

– Цьому достойно можна пойняти вiри! – суворо мовив мiстер Бронсон, але якщо йому доводилося коли вживати найдужчих зусиль, щоб не усмiхнутися, то це саме зараз… – Однак, гадаю, що ця назва стосуеться не того мiсця, де спокутуються грiхи, а певне якогось району Сан-Франциско. Чи так?

Джо махнув рукою у бiк Юнiон-стриту й промовив.

– Це там пiд горою.

– А хто ж дав таку назву «Пекло»?.

– Я, – вимовив Джо, немов визнаючи якийсь особливий злочин.

– Дуже влучно! Це доводить, що в тебе неабияка фантазiя. Кращоi назви й не вигадати! Певно, ти маеш у школi добрi бали з англiйськоi мови?

Не дуже то зрадiв Джо з цiеi похвали, бо англiйська мова то був один-однiсiнький навчальний предмет, за який йому не доводилося пекти ракiв.

А поки вiн отак стояв – мовчазний образ лиха й нещастя – мiстер Бронсон дививсь на нього крiзь призму власного юнацтва та ще з такою любов’ю та щирим розумiнням, що Джо нiколи цьому й вiри не пойняв би.

– Ну, зараз у будь-якому разi тобi не до балачок. Тобi треба ванну, примочку, пластир та компрес, – сказав батько. – Отже, йди до своеi кiмнати. Тобi слiд добре виспатися. Май на увазi, що завтра ти й поворухнутися не зможеш без болю!

Годинник вибив першу по пiвночi, коли Джо, нарештi, натяг на себе укривало. У ту ж мить – принаймнi так здалося йому – вiн кинувся, бо у дверi його кiмнати хтось тихенько, але уперто, настирливо стукав.

Крiзь вiконце ринув струменем погожий сонячний ранок. Джо потягся, намiряючись солодко позiхнути, але враз вiдчув гострий бiль у всiх м’язах, i пiднесенi руки впали йому далеко швидше, нiж зносилися догори. Вiн аж скрикнув, подивився запаморочено на своi руки й тут враз пригадав усi пригоди вчорашньоi ночi.