Міжзоряний мандрівник

Вiн пiдняв мене i швиргонув у крiсло.

– Тепер, – промовив вiн, коли я намагався трохи звести дух i притлумити бiль, – кажи все, Стендiнгу. Викладай усе, що знаеш, коли хочеш зберегти свою шкуру.

– Я не знаю, що сталося… – почав я.

І далi не пiшов. Вiн заревiв, пiдскочив до мене, пiдняв догори й знову шпурнув у крiсло.

– Не дурiй, Стендiнгу! – промовив начальник – Признавайся чесно, де динамiт?

– Я нiчого не знаю нi про який динамiт, – вiдповiв я. Вiн знову пiдняв мене догори й кинув у крiсло.

Я витримав багато всяких катувань, але тепер, коли я думаю про них серед тишi останнiх своiх днiв, те шпурляння видаеться менi найжахливiшим.

Мiцне крiсло поступово розпалося вдрузки.

Натомiсть принесли нове; невдовзi й воно поламалося. Приносили все новi й новi крiсла, i допит про динамiт тривав далi.

Коли начальник стомився, його заступив капiтан Джемi. Пiсля нього наглядач Моноген почав трощити крiсла моiм тiлом. І ввесь час: динамiт, динамiт, де динамiт? А його ж не було!

Дiйшло до того, що я ладен був пожертвувати бiльшою частиною своеi безсмертноi душi за кiлька фунтiв динамiту, якi б мiг iм показати.

Не знаю, скiльки крiсел було розбито моiм тiлом. Часом я непритомнiв, i врештi-решт усе злилося в суцiльне моторошне марево. Назад мене i несли, й волокли, й пiдштовхували поночi. Коли я опритомнiв, то побачив у себе в камерi стукача. То був миршавий, блiдий наркоман. Вiн потрапив до в’язницi не на довгий час i був здатен на все, щоб тiльки роздобути хоч краплю трунку. Упiзнавши його, я пiдлiз до грат i крикнув у коридор:

– Хлопцi, у мене в камерi стукач! Ігнейшес Ервiн! Стережiться в розмовах!

На вiдповiдь почулися такi прокльони, що захитали б мужнiсть i вiдважнiшоi, нiж Ервiн, людини.

Вiн навiть викликав спiвчуття, так його вжахнуло, коли змордованi болем в’язнi, ревучи, мов дикi звiрi, стали загрожувати, що при нагодi добре йому вiддячать.

Якби в нас була якась таемниця, то в присутностi стукача ми, звiсно, мовчали б. Проте ми всi поклялися казати тiльки правду, тому вiн нам не заважав.

Динамiт був для всiх загадкою; про нього нiхто нiчого не знав. Усi благали мене признатися, якщо я справдi щось знаю, урятувати iх вiд дальших катувань. Але я мiг сказати iм тiльки правду, що я так само нiчого не знаю про динамiт.

Поки наглядачi забрали з моеi камери стукача, вiн устиг сказати менi, якоi ваги набрала справа з динамiтом, i я, звiсно, переказав про це всiм. Виявилося, що того дня у в’язницi не обернулося жодне колесо.