Морський вовк

Тепер я заглиблювався йому в душу так само, як вiн звик заглиблюватися в iншi душi. Я дослiджував незнайомi землi. І дивна, дуже дивна картина розгорнулася перед моiми очима.

– Коротко кажучи, – почав вiн, – Спенсер висловлюе приблизно таку думку: по-перше, людина мае дбати за власний добробут – це морально й добре. По-друге, вона мае дбати про добробут своiх дiтей. По-трете, вона мае дбати про добробут людства.

– Але найвищий, найкращий i найсправедливiший учинок, – докинув я, – це коли водночас вiн корисний i для тебе, i для твоiх дiтей, i для всього людства.

– Я б так не сказав, – вiдповiв вiн. – Не бачу в цьому нi потреби, нi здорового глузду. Я вiдкидаю людство i дiтей. Заради них я не поступлюся нiчим. Усе це сентиментальнi витребеньки, принаймнi для того, хто не вiрить у вiчне життя, – ви самi не можете цього не розумiти. Якби мене чекало безсмертя, альтруiзм був би платнею за цього. Я мiг би хтозна й як пiднести свою душу. Але попереду нема нiчого вiчного, крiм смертi, а закваска життя грае в менi ненадовго.

Тож було б неморально принести себе в жертву. Жертва з мого боку, що хоч на мить скоротила б це грання, – нерозумна, ба навiть несправедлива щодо самого себе, це просто злочин. Я не повинен нiчого втратити, i кожний мiй фермент треба використати якнайдоцiльнiше. Вiчна нерухомiсть, що згодом прийде до мене, не полегшае й не поважчае вiд того, чи я пожертвую себе заради когось, а чи нi – в той короткий час, доки грае моя життева закваска.

– Тодi ви iндивiдуалiст, матерiалiст, а отже, й гедонiст.

– Важкi слова, – засмiявся вiн. – Але що означае «гедонiст»?

Я пояснив йому, i вiн кивнув згiдливо головою.

– До того ж ви така людина, – провадив я далi, – що iй не можна довiряти навiть у дрiбницях, коли справа хоч трохи торкаеться егоiстичних iнтересiв.

– Тепер ви починаете розумiти, – сказав вiн, радiсно всмiхаючись.

– Ви – людина, цiлком позбавлена того, що свiт зве моральнiстю.

– Так.

– Людина, що ii треба завжди боятись…

– Саме так.

– Боятись, як змii, тигра, акули.

– Тепер ви знаете мене, – сказав вiн. – Знаете мене так, як узагалi мене знають. Мене називають Вовком.

– Ви якась потвора, – додав я вiдважно, – Калiбан, що думав про Сетебоса, дiяв так, як ви дiете, коли раптом здолае вас якась примха.

Ларсен спохмурнiв, не зрозумiвши порiвняння, – вiн, очевидячки, не був знайомий iз цiею поемою.

– Я саме читаю Браунiнга, – признався вiн, – але щось не даеться вiн менi.