Морський вовк

Навiть на цей вiк ти занадто великий, i й м’язи в тебе, як у жеребця. Забирай свое манаття i йди на бак. Тепер ти матрос. Маеш пiдвищення, чуеш?

Не чекаючи хлопцевоi згоди, капiтан повернувся до матроса, що саме кiнчав зашивати мерця.

– Йогансене, ти знайомий iз навiгацiею?

– Нi, сер.

– Ну, дарма. Ти будеш за помiчника. Збереш своi пожитки й перейдеш у каюту на його койку.

– Слухаюсь, сер, – радiсно вiдповiв Йогансен, повернувся i пiшов.

Та колишнiй юнга все стояв нерухомо.

– А ти чого чекаеш? – спитав Вовк Ларсен.

– Я не наймався за матроса, сер, – була вiдповiдь, я наймався за юнгу. Я не хочу служити матросом.

– Забирай своi речi й негайно ж на бак!

Цього разу наказ Вовка Ларсена пролунав категорично. Але юнак дивився спiдлоба i не рушав з мiсця.

І тут удруге Вовк Ларсен появив свою страшну силу. Це скоiлося несподiвано i тривало якихось двi секунди. Стрибнувши футiв на шiсть, не менше, вiн опинився бiля юнака i вдарив його кулаком пiд здухвину. Ту саму мить, наче мене теж хтось ударив, i менi заболiло пiд грудьми.

Я згадую про це, щоб показали, якi чутливi були тодi моi нерви i якi незвичнi були для мене такi брутальнi сцени. Юнга, – а вiн важив принаймнi сто шiстдесят п’ять фунтiв, – скрутився. Тiло його повисло в Ларсена на кулацi, немов мокра ганчiрка на палицi. Потiм вiн злетiв у повiтря, окреслив коротку дугу i гепнувся головою та плечима об палубу. Там вiн i лишився лежати, скорчений вiд болю.

– Ну? – спитав Ларсен мене.

 – А ви як?

Я глянув на шхуну, що наближалася до нас i вже була майже поруч, не далi як за двiстi ярдiв. То було гарненьке на вигляд, чепурне суденце. На одному з вiтрил виднiли великi чорнi цифри; пригадавши малюнки, якi менi колись доводилось бачити, я зрозумiв, що це лоцманський бот.

– Що то за судно? – спитав я.

– Лоцманський бот «Ледi Майн», – сердито вiдповiв капiтан. – Здихався своiх лоцманiв i вертаеться до Сан-Франциско. За такого вiтру вiн буде там годин за п’ять-шiсть…

– Тодi, будь ласка, подайте йому сигнал, щоб мене забрали на берег.

– На жаль, моя сигнальна книга впала за борт, – сказав вiн, i серед мисливцiв, що стояли гуртом, почувся смiх.

Я розмiрковував хвилину, дивлячись йому просто у вiчi. Я допiру бачив, як суворо вiн повiвся з юнгою, i знав, що зi мною вiн, певно, вчинить те ж саме, коли не гiрше. Отож, кажу, я розмiркував, а потiм зробив те, що вважаю за найсмiливiший у своему життi вчинок.