Морський вовк

Море спохмурнiло, стало суворе i якесь олив’яно-сiре; бiла пiна, зриваючись iз хребтiв хвиль, летiла аж до неба. Наша шхуна пiшла швидше, але з великим креном. Вiд раптового подуву вiтру судно хитнуло ще бiльше, палубу з одного боку залляло водою, а двое мисливцiв змушенi були пiдiбгати ноги.

– Це судно незабаром пройде повз нас, – мовив я. – Воно йде в протилежному напрямi, – мабуть, до Сан-Франциско.

– Дуже можливо, – вiдповiв Вовк Ларсен. Тодi, вiдвернувшись вiд мене, гукнув: – Кок! Гей, кок!

Кок вигулькнув з камбуза.

– Де той юнга? Скажи йому прийти сюди!

– Зараз, сер, – i Томас Магрiдж майнув на корму, де пiрнув у люк бiля штурвала. За хвилину вiн повернувся, а слiдом за ним з’явився присадкуватий парубок рокiв вiсiмнадцяти, з обличчям похмурим i злим.

– Ось вiн, сер, – сказав Магрiдж.

Але Вовк Ларсен, не сподобивши кока поглядом, звернувся вiдразу ж до юнги:

– Як тебе звуть?

– Джордж Лiч, сер, – понуро вiдповiв хлопець; було видко, що вiн розумiе, нащо його покликано.

– Прiзвище не iрландське, – буркнув капiтан, – О’Тул або Маккартi краще пристало б до твоеi пики. Певно, пiдсипався до твоеi матерi якийсь iрландець.

Я бачив, як хлопець стиснув кулаки i вiд гнiву в нього побагровiла шия.

– Та хай, – вiв далi Вовк Ларсен. – Ти, певно, маеш поважнi причини, щоб забути свое прiзвище; але це не мое дiло, доки ти добре справляешся. Ти, звичайно, з Телеграф-Гiлу. По твоiй пицi видно. Упертий i нахабний. Знаю вашу породу. Тут у мене треба викинути цi штуки з голови.

– Через Маккрiдi i Свенсона.

– Сер! – гримнув Вовк Ларсен.

– Через Маккрiдi i Свенсона, сер, – поправився юнга, але в очах йому спалахнув злий вогник.

– Хто одержав завдаток?

– Вони, сер.

– Так я й думав. А ти, мабуть, iще з бiса радий був. Бо iнакше б ти не втiк так легко вiд деяких добродiiв, що розшукують тебе.

Парубок умить обернувся на лютого звiра. Тiло його вигнулося, немов готуючись до стрибка, лють спотворила йому обличчя, i вiн прохрипiв:

– Ну, це вже…

– Що, що? – перепитав Вовк Ларсен з особливою лагiднiстю в голосi, так нiби його дуже цiкавило, що вiн почуе далi.

Парубок завагався i врештi стримався:

– Нiчого, сер. Я мовчу, я нiчого не сказав.

– Ось ти й показав, що я таки не помилився, – задоволено осмiхнувся капiтан. – Скiльки тобi рокiв?

– Оце минуло шiстнадцять, сер.

– Брешеш! Тобi вже вiсiмнадцять стукнуло.