Маленька господиня Великого будинку

Тiльки я найматиму iх сам – i виганятиму теж сам. А на це менi треба буде грошей.

– Сто доларiв на мiсяць вистачить? – спитав мiстер Крокет.

Дiк похитав головою.

– Я перебився три роки, не взявши зi своiх грошей нi цента. Гадаю, що тепер менi можна трохи покористатися з них. Порядкувати всiм своiм капiталом я ще не збираюсь, але менi потрiбен вiдкритий рахунок у банку, i то пристойний. І я хочу використовувати його так, як менi треба, i на те, чого менi треба.

Опiкуни спантеличено перезирнулися.

– Це нi в якi ворота не лiзе! Смiшно й слухати! – почав мiстер Крокет.

 – Ти який був навiжений, такий i досi.

– Такий, мабуть, удався, – зiтхнув Дiк. – І того разу ми не поладнали через грошi. Тодi я просив сто доларiв.

– Але й ти зваж на нагле становище, Дiку! – заволав мiстер Девiдсон. – Як це виглядатиме, коли ми, твоi опiкуни, дамо тобi, шiстнадцятирiчному хлопцевi, волю розкидати грошi?

– Скiльки коштуе тепер моя «Фреда»? – спитав Дiк несподiвано.

– За двадцять тисяч можна продати хоч сьогоднi, – вiдповiв мiстер Крокет.

– То продайте ii. Вона для мене завелика, i що рiк, то втрачатиме на цiнi. Менi потрiбна тридцятифутова яхточка, щоб самому плавати по бухтi, а така не коштуватиме й тисячi. Продайте «Фреду» i покладiть грошi на мое iм’я. Я знаю, ви боiтеся, що я почну цвиндрити грошi: пиячити, грати на кiнських перегонах, за хористочками вганяти. То зробiмо так, щоб ви мали спокiй: нехай рахунок буде вiдкритий для всiх чотирьох. Тiльки-но котрий з вас вирiшить, що я марную грошi, вiн зможе негайно забрати з рахунку всю решту.

І ще я хочу вам сказати, що збираюся, крiм учителiв, запросити фахiвця з комерцiйного коледжу, хай утлумачить менi всю цю дiлову механiку.

Не чекаючи слiв згоди, мовби вiн вважав, що справу вирiшено остаточно, Дiк повiв далi:

– А як будемо з моiми кiньми, що на вiллi в Менлов? А втiм, я сам на них подивлюся i вирiшу, яких зоставити. Мiсiс Самерстон нехай лишаеться, порядкуе домом, бо менi про це не буде коли думати, у мене забагато планiв.

Обiцяю вам: ви не пошкодуете, що дали менi повну волю в моiх особистих справах. А тепер, коли хочете почути, як я жив цi роки, можу розповiсти.

Дiк Форест казав правду своiм опiкунам, що вгризеться в книжки, як голодний у хлiб. Ще, мабуть, нiхто нiколи так не вчився, i вiн сам керував своею освiтою, хоч не цурався й порад. Вiд свого батька та вiд Джона Чайзема на ранчо «Дзвiночок» вiн навчився, що можна наймати чужий розум.