Білий зуб

І, цiлком природно пiдкоряючись душевному пориву, вiн повернувся хвостом до своеi родини i подався добувати для неi iжу.

Миль за шiсть вiд лiгва рiчка роздiлялася на два рукави, що пiд прямим кутом повертали до гiр. Завернувши лiворуч, Одноокий натрапив на недавнiй слiд. Понюхавши, вiн побачив, що слiд зовсiм свiжий, i, причаiвшись, поглянув у той бiк, де вiн пропав. Тодi спокiйно повернувся i пiшов праворуч. Вiдбитки лап були далеко бiльшi, нiж у нього, i вовк знав, що тут йому навряд чи пощастить чимось поживитися.

Пробiгши з пiвмилi правим рукавом рiчки, вiн почув, наче хтось поблизу щось гризе. Вiн пiшов на звук i побачив дикобраза, який стояв на заднiх лапах коло дерева й точив об кору зуби. Одноокий обережно пiдповз до нього, дарма що не сподiвався на успiх. Вiн знав, що це за звiр, хоча так далеко на пiвночi не бачив його ще нi разу. Йому зроду не доводилося куштувати м’ясо дикобраза. Але зi свого досвiду вiн переконався, що е на свiтi i щастя i везiння. Тож вiн продовжував пiдкрадатися. Хто його знае, що може трапитися.

Дикобраз згорнувся клубком, вистромивши на страх ворогам своi довгi гострi голки. Ще в раннiй молодостi Одноокий якось обнюхав зблизька отаку на вигляд невинну шпичкувату кульку, а вона його як лусне хвостом по мордi! Одна голка застряла у нього в носi i кiлька тижнiв пекла його вогнем, аж поки сама не вийшла. Отож на цей раз, зручно умостившись на снiгу, вiн тримав свiй нiс не менше як за фут вiд небезпечного хвоста. Лежав собi i спокiйно чекав. Як знати? Усяко бувае.

Може, дикобраз i розгорнеться. Тодi спритним ударом лапи вiн так i розпоре йому нiжний незахищений живiт.

Та через пiвгодини вiн пiдвiвся, злiсно загарчав на нерухомий клубок i пiшов геть. У минулому вiн надто часто й надто марно чатував на дикобраза, щоб гаяти час нинi. І вiн побiг далi правим рукавом струмка. День минав, а вiн нiчого не вполював.

Пробуджений iнстинкт батькiвства владно гнав його вперед. Вiн будь-що мусив знайти поживу. Нарештi вiн наскочив на тетерю. Вiн вийшов з лiсу i несподiвано наткнувся на дурнуватого птаха, що сидiв на пнi перед самим його носом.

Вони глянули одне на одного. Птах злякано стрiпнувся, але вовк ударом лапи збив його на землю i схопив, не давши йому й крилами змахнути. Уп’явшись у нiжне м’ясо i хрусткi кiсточки, вiн несвiдомо почав iсти. Та раптом щось згадав i помчав до печери, звiсно, з тетерею в зубах.

Вiн, як тiнь, легенько бiг по снiгу своею оксамитовою ходою i по дорозi пильно дослiджував усе нове.