Біле ікло

Бiлл повернувся подивитися у чому справа, а потiм повiльно зупинив собак. Позаду, там, де вони щойно проходили, прямо по iхнiх слiдах скрадаючись бiг худий, вкритий хутром звiр. Вiн принюхувався до слiду i бiг легкою риссю. Коли вони зупинилися – зупинився i вiн. Пiднявши голову, вiн пильно на них поглянув, при цьому рiзко смикаючи нiздрями та вивчаючи iхнiй запах.

– Це вовчиця, – вирiшив Бiлл.

Собаки лягли на снiг, i вiн пiшов повз них до свого товариша, котрий стояв бiля саней. Разом вони спостерiгали за дивним звiром, який переслiдував iх багато днiв i вже розправився з половиною iхнiх собак.

Уважно вивчивши iх, звiр пiдбiг риссю на декiлька крокiв. Так вiн зробив декiлька разiв, доки мiж ними не лишилось якихось сто ярдiв. Вiн зупинився бiля купки ялинок, що росли поряд, пiдняв голову i почав принюхуватися та розглядати спорядження людей, якi за ним спостерiгали. В його поглядi читався незбагненний смуток з яким дивиться собака, але смуток цей не нагадував собачоi прив’язаностi.

Тварина була занадто великою як на вовка, ii зморене голодом тiло видавало риси однiеi з найбiльших особин свого виду.

– Вона мае бiля двох футiв у плечах, – вiдмiтив Генрi. – І готовий закластися, що ii довжина сягае майже п’яти футiв.

– Який дивний у неi окрас, хiба у вовкiв такий бувае? – з сумнiвом промовив Бiлл. – Я ранiше нiколи не бачив рудого вовка.

Звiр безумовно не був коричнево-червоного кольору. У нього була справжня вовча шерсть. Його хутро було переважно сiрого кольору, але все ж таки був присутнiй i рудуватий вiдтiнок, цей вiдтiнок змiнювався, вiн то з’являвся, то зникав, i створювалося враження оптичного обману: ось здавалося, що хутро сiре, беззаперечно сiре, а потiм з’являлися ледве помiтнi вiдтiнки рудого, i хутро набувало невизначеного кольору.

– Схожа на iздову лайку, – сказав Бiлл. – Я б не здивувався, якщо б вона зараз замахала хвостом.

– Ей ти, лайка! – гукнув вiн. – Іди-но сюди, як там тебе звати.

– Нiскiлечки тебе не боiться, – засмiявся Генрi.

Бiлл пригрозив рукою та гучно закричав, але тварину це зовсiм не налякало.

Єдине, що вони помiтили, так це те, що звiр ще бiльше нашорошився. Вiн як i ранiше дивився на них з безжальним голодним смутком. Вони були здобиччю.