Біле ікло

 – Вони навiть ременi з палки зжерли. Вони страшенно голоднi, Генрi, i боюсь вони зжеруть нас ще до того, як ми доберемося до мiсця.

Генрi зухвало засмiявся.

– Вовки мене ще нiколи не переслiдували, але менi доводилося потрапляти i не в такi халепи, з яких я виходив цiлим i неушкодженим. Бiлл, друже, купка нодоiдливих iстот, це ще не привiд для хвилювань.

– Не знаю, не знаю, – з ноткою очiкування недоброго у голосi, пробуркотiв Бiлл.

– Що ж ти про це дiзнаешся напевне, коли ми приiдемо в МакГеррi.

– Менi б твоеi впевненостi, – iз сумнiвом твердив Бiлл.

– Ти просто не в формi, ось i непокоiшся, – категорично заявив Генрi. – Тобi потрiбен хiнiн, i я збираюся нашпигувати тебе ним пiд зав’язку, коли ми доберемося до Мак Геррi.

Бiлл зiтхнув, виказуючи тим самим незгоду з поставленим йому дiагнозом i притих. Цей день нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх. О дев’ятiй годинi розвиднiлося. О дванадцятiй горизонт на пiвднi оживився промiнням прихованого вiд очей сонця, а по полудню все навкруги огорнув сiрий морок, котрий через три години змiнився у нiч.

Щойно першi сонячнi променi з’явилися на горизонтi, Бiлл вийняв iз саней рушницю i сказав:

– Йди далi, Генрi, а я погляну, що менi вдасться розвiдати.

– Не вiдходь вiд саней, – заперечив його товариш. – У тебе всього три набоi i невiдомо, що на тебе там чекае.

– І хто тепер бурчить? – з трiумфом заявив Бiлл.

Генрi нiчого не вiдказав, i важко ступаючи, побрiв далi на самотi, хоча продовжував озиратися та кидати тривожнi погляди на сiру пустелю, в якiй зник його товариш.

– Вони розосередилися, – сказав вiн, – вiд нас не вiдстають, i водночас шукають чим би поживитися. Вони впевненi в тому, що доберуться до нас, от тiльки знають, що треба вичекати, а до тих пiр розшукують по дорозi будь-яку iстiвну живнiсть.

– Тобто ти вважаеш, вони впевненi в тому, що доберуться до нас, – несхвально пiдкреслив Генрi.

Але Бiлл його проiгнорував.

– Я бачив декiлькох – шкiра та кiстки. Менi здаеться, вони кiлька тижнiв вже нiчого не iли, не рахуючи Феттi, Фрога та Спенкера, а багатьом певне i того не дiсталося. Вони страшенно худi. Їхнi ребра схожi на пральнi дошки, а черева наче поприлипали iм до хребтiв. Повiр менi, вони у вiдчаi. Рано чи пiзно вони оскаженiють i тодi бережись.

Декiлька хвилин потому Генрi, який тепер йшов позаду, тихо та застережливо просвистiв.