Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Мама не могла нахвалитись буковинською гостею:

– Ти бачиш, Лесю, Кобилянська всiх умiе очаровувати – що то значить европейськи вiдома письменниця, не те що ми з тобою – провiнцiали. Ведемо господарство, рахуемо, платимо, будуемо, а як нiч дозволить, то й за вiршi беремося.

Мама нарiкала на свою долю. Та я знала, що в Кобилянськоi не лiпша. Просто пiдiйшла, притулилась до мами, лице до лиця.

А тут i панна Ольга з професором надiйшли.

Кобилянська. Ви знаете, панно Лесю, а ваш знайомий професор Берковський справляе дуже пристойне враження.

Вони приiхали разом – професор Берковський добирався з панною од Гадяча, де мае лiтню вiллу. За кiлька годин iзди панна Ольга вже була очарована.

Леся. Як же ви з ним порозумiлися? Ви ж по-росiйськи не знаете?

Кобилянська. Пан професор зволили розмовляти по-нiмецьки. Ми з ним ще в Киевi познайомились – на з’iздi.

Вiзити пана Берковського для нашоi родини завжди були прикрими. Що ж принесло його сьогоднi? Адже Ти був на хуторi вже кiлька тижнiв, i навiть мама зауважила, що за нами постiйно наглядають.

Та щось на звичайне фiлерство тут не скидалось – надто поважною особою був особливий приятель губернатора Драгоманова. Сидiли всi коло столу. Мама з Лiлею бiгали коло гостей, Михайло скоса позирав то на Берковського, то на Тебе – якась повна несумiснiсть присутностi двох таких рiзних людей дратувала його, як i мене.

Кобилянська. Один дуже симпатичний директор iмператорського музею в Москвi, якого ми застали в професора Антоновича, говорив, – це я чула на своi вуха, – що iм, ученим-росiянам, встидно за вчинки росiйського уряду проти украiнцiв.

Леся. Всi ми, панно Ольго, живемо пiд павутиною. Я думаю, пiд дамокловим мечем краще, нiж пiд павутиною, бо там людина себе величнiше почувае, а тут, у цьому царствi, часом собi злиденною мухою здаешся.

Берковський, вправно орудуючи ножем i виделкою, грацiйно ворушив жовнами i говорив докладно i терпеливо.

Берковський. Бачите он, Ларисо Петрiвно… Коли словенцi, лужичани, морави, навiть усiлякi «штокавцi» i «чакавцi» могли користуватися своею рiдною мовою пiд час засiдань з’iзду, як можна було позбавляти цього елементарного права наших найближчих закарпатських братiв? Це було, звичайно, нацiональною нетактовнiстю, грубою образою.

Бо ж галичани просто не володiють росiйською лiтературною мовою, чи не так, вельмишановна Ольго Юлiанiвно?

Мержинський. Шановний професоре, ви мусите знати, що буковинцi – не галичани, галичани – не закарпатцi.