Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

– Ви подумайте тiльки!

– Не може вибачити селу образи, пам’ятаеш, Мотре?

– Ще б не пам’ятати…

І ось двi такi ж баби, одягнутi по-зимовому, бiжать з горшками, повними тлiючих вугликiв, вiд хати до хати, потiм щезають у сiнях.

А зимовий морозний вечiр наповнюеться скрипом полозiв. Двое втомлених чоловiкiв, зарослих рудою щетиною, у великих чоботях, у замурзаних шапках-вушанках тягнуть невеликi сани. На них загорнута в кожух, накрита рядном лежить жiнка – вона тяжко дихае, сходить парою, китицi хустини давно вже стали бурульками.

Коли на вибоiнах вона зойкуе, мужчини боязко озираються i цитькають на неi – людська упряжка iде садами, ярами, городами, вiддалiк вiд пробитоi дороги.

Мужчини вже було направилися до приземкуватоi довгоi клунi з осiлим верхом, проминувши чорнi зрiзи соняшникiв, як раптом з вiдкритих дверей вийшли два полiцаi. Вони вели попiдруки дiвчину, що вiдбивалася вiд них.

– Кiнчай, попалась, – умовляв ii високий красивий полiцай.

– Приiдеш з Нiмеччини – ото будеш фрау! – П’яний веснянкуватий тлустяк з пiдбитим оком нахабно лапае спiйману.

Мужчини, якi везуть сани, залягли в яру, один iз них рукавицею затулив рот жiнцi, що стогнала, рипiли яловi чоботи служителiв рейху, покiрно йшла, зневiрившись у всьому, Оксана.

А позаду за ними пленталась Маройка, ii мати, в одному сiрому зношеному пiджачку, несучи пiд рукою бутель самогону, i протягувала повну склянку вслiд за дочкою, i кляла ii на чому свiт стоiть.

– А щоб ти грiлась i не зiгрiлась! Казала тобi, сиди в шопi, танцюй, як холодно, не лiзь у хату, шмаркачка! Вони тебе зiгрiють, вони тебе зiгрiють! Випийте, хлопчики, випийте, спасiбоньки, що забрали ii, спасибi, Грицьку, спасибi, Мусiй! Спасибi, однокласнички…

Чи стогнала, чи то смiялась, випивала одним духом склянку за склянкою, i рипiли на морозi яловi чоботи односельцiв-полiцаiв, i билася в руках, чiпких i невблаганних, молода «фройляйн».

Левко стояв за грушею i чекав сани.

Нарештi двое мужчин зняли шапки – пара повалила вiд розiпрiлих голiв. Жiнка з покусаними губами i руками перестала стогнати, тiльки беззвучно задихалась. Параска вискочила з хати i, оглянувшись по боках, кивнула Левковi й двом пришельцям – сани залишились порожнiми.

– Невчасно, Сидоре, сьогоднi облава – в Нiмеччину гонять! – брався за голову Левко, радився з сином i другим партизаном, тихим i веселим.