Коханець леді Чаттерлі

Вiн сидiв, дивлячись на зеленкувату в’юнку стрiчку дороги, що спускалася вниз, торуючи собi шлях помiж папоротi й дубiв. Вона звивалася бiля пiднiжжя пагорба i далi зникала; але ii вигин був таким чарiвно легким, що викликав в уявi гарцюючих на конях лицарiв i дам в амазонках.

– Я вважаю, що це i е iстинне серце Англii, – сказав Клiффорд, сидячи в крiслi пiд променями тьмяного лютневого сонця.

– Ти так гадаеш? – обiзвалася вона, вмощуючись у своiй блакитнiй в’язанiй сукнi на пеньку бiля стежки.

– Так! Це стара Англiя, самiсiньке ii серце; i я намагатимуся вберегти його вiд усiляких втручань.

– О так! – погодилась Коннi. Але, вимовивши цi слова, вона почула гудок на шахтi Стакс-Гейт, що лунав об одинадцятiй. Клiффорд вже надто звик до нього, щоб його почути.

– Я хочу, щоб цей лiс залишався так само гарним… i недоторканим. Я нiкому не дозволю сюди вдертися, – сказав Клiффорд.

У його словах пролунав певний пафос. Але лiс справдi все ще зберiгав таемницю дикоi староi Англii, хоча вирубки сера Джефрi й завдали йому страшного удару.

Якими незворушними були дерева, що простирали до неба своi звивистi вiти: iхнi сiрi непохитнi стовбури здiймалися вгору з буроi папоротi! Як весело пурхали навколо них пташки! А колись тут були оленi й лучники, i ченцi неквапно проiжджали тут на своiх вiслюках. Це мiсце пам’ятало iх… все ще пам’ятало.

Клiффорд сидiв пiд блiдим сонцем, що свiтило на його гладке свiтле волосся; його рум’яне повне обличчя було непроникним.

– Я шкодую, що в мене нема сина… коли приходжу сюди, шкодую бiльше, нiж будь-коли, – мовив вiн.

– Але цей лiс старший за твою родину, – обережно вiдповiла Коннi.

– Так! – сказав Клiффорд. – Але ж ми зберегли його. Без нас його було б знищено… його б звели нанiвець, як усi iншi лiси. Ми ж мусимо пильнувати частку староi Англii.

– Мусимо? – перепитала Коннi. – Якщо ii треба пильнувати, то вiд новоi Англii… Це сумно, про мене.

– Якщо частку староi Англii не буде збережено, то не стане Англii як такоi, – сказав Клiффорд.

 – І ми, тi, хто володiе такою власнiстю й вiдчувае вiдповiдальнiсть за неi, повиннi ii зберегти.

Запала сумна тиша.

– Так… на якусь хвилю, – озвалася Коннi.

– На хвилю! Це все, що ми можемо вдiяти. Ми здатнi тiльки зробити свiй внесок. Я вiдчуваю, що кожен iз членiв моеi родини зробив його. Можна чинити всупереч правилам, але традицii треба пiдтримувати.

Знову запала мовчанка.

– Якi традицii? – спитала Коннi.