Коханець леді Чаттерлі

Чоловiкiв це обурило… Вона мала б нiчого не чути. Вони ледь не зненавидiли ii, збагнувши, що вона весь час так пильно прислухалася до iхньоi бесiди.

«О Боже! Якщо вони не ласкавi до мене, яке менi дiло, чи хорошi вони?»[25 - Якщо вони не ласкавi до мене, яке менi дiло, чи хорошi вони? – рядки з поезii «Рiшення коханця» Джорджа Вiзера (1588–1667).]

– Нi, це марна справа! Я просто не здатний вiбрувати в унiсон з жiнкою. Немае жодноi жiнки, яку б я справдi бажав, опинившись iз нею вiч-на-вiч, i я не можу силувати себе до цього… О Боже мiй, нi! Я лишатимусь тим, ким я е, i вестиму духовне життя.

Це едина чесна рiч, яку я можу зробити. Я можу бути цiлком щасливим, розмовляючи з жiнкою, але це чисте, безнадiйно безгрiшне щастя. Безнадiйно безгрiшне! Що ти скажеш, Хiльдебранде[26 - Хiльдебранд – Папа Григорiй VII (1021–1085), був ченцем, мирське iм’я Хiльдебранд. Вiн пiдтримував закон целiбату для священикiв.], курчатко мое?

– Це набагато простiше – залишатись безгрiшним, – сказав Беррi.

– Так, життя взагалi занадто просте!

Роздiл п’ятий

Морозного ранку, при свiтлi кволого лютневого сонця, Клiффорд i Коннi подалися через парк на прогулянку до лiсу. Клiффорд дирчав у своему крiслi з мотором, а Коннi йшла поруч.

Задушливе повiтря, як завжди, тхнуло сiркою – але вони обое звикли до цього. Лiнiя обрiю ховалася в мерехтливому маревi морозноi пари, а нагорi лежало мале блакитне небо; тому вони вiдчували себе нiби ув’язненими всерединi огорожi.

Життя – це завжди сон або мана в ув’язненнi.

Вiвця пирхнула у шорсткiй, висохлiй травi парку, пасма якоi на галявинах були вкритi блакитнуватою памороззю. Крiзь парк бiгла стежка до лiсовоi брами – гарна рожева стрiчка. Клiффорд нещодавно наказав вкрити ii дрiбною жорствою з шахтового кар’еру. Коли пiдземнi породи й шлаки згоряли, видiляючи сiрку, вони ставали яскраво-рожевими: кольору креветок в сухi днi й темнiшими, кольору крабiв – у дощовi. Зараз це був блiдий креветковий колiр з бiло-блакитним морозним вiдтiнком.

Вона завжди подобалася Коннi, ця стежка з дрiбних рожевих камiнцiв.

Клiффорд помалу почав з’iжджати вниз пагорбовим схилом, а Коннi притримувала крiсло рукою. Попереду лежав лiс: спочатку – заростi густоi лiщини, а далi темно-червоний присмерк дiброви. З узлiсся вишурхували й гасали туди-сюди кролики. Зграя крукiв раптом знялася вгору i, мов чорна жалобна процесiя, потяглася через маленький клаптик неба.