Божественна комедія

112 Я, правда, з ним якось пожартував:

«Лiтать я вмiю летом небувалим», —

А вiн, глупак, до цих цiкавий справ,

115 Хотiв навчитись, та не став Дедалом.

І той, кому доводивсь як синок,

Звелiв мене згубить вогненним палом.

118 Мiнос же, що не робить помилок, —

А що в алхiмii досяг я висi, —

В цей схов послав мене на вiчний строк».

121 І я сказав поетовi: «Дивися,

Який пихатий сьенський весь народ!

Французи – й тi не так би повелися!

124 А другий прокажений грiховод

Таке тодi менi додав: «Крiм Стрiкки,

За скупiсть гiдного всiх нагород;

127 Та й Нiкколо, що сiм’я внiс гвоздики

Найперший в грунт, а iз садових див

Линули урожайнi втiшнi рiки;

130 Ще й товариство, у яке вгатив

З Ашани Качча землi всi з садами,

Заслiплений же розум загубив.

133 Щоб ти довiдавсь врештi, хто це саме

Кепкуе тут iз сьенцiв залюбки,

Хай очi в тебе ще добавлять тями

136 Й впiзнаеш ти Капоккйо тiнь, який

Алхiмiею пiдробляв метали;

Пригадуеш, я змалку був такий

139 І в мавпуваннi став мастак чималий».

ПІСНЯ ТРИДЦЯТА

1 В часи, коли Юнона вiдомщала

Семели грiх на Фiвах, коли, страх

Із неба несучи, в доми iх мчала,

4 Цар Атамант iз безумом в очах

Свою дружину вздрiв з двома синками,

Яких вона тримала на руках,

7 Гукнув: «Даваймо зловимо сiтками

Левицю з левенятами!» – i враз

Схопив маля залiзними руками,

10 І, здiйснюючи владарки наказ,

Леарха взяв розчерепив об стiну;

Втопилась мати з другим воднораз.

13 Коли фортуна кинула в руiну

Троян, щоб не лишилось i знаку,

І царство й цар знайшли свою кончину.

16 Гекуба впала у журбу тяжку,

Коли уздрiла вбиту Полiксену

І сина Полiдора на пiску.

19 Залишив розум матiр полонену,

Й завалувала псицею вона,

Свою судьбу жалiючи шалену.

22 Проте, нi Фiв, нi Троi лють жахна

Не людям лиш, а й звiрам, що на волi,

Нiколи не була така страшна,

25 Як лють, що виявили тiнi голi,

Якi, кусавши, бiгли навпростець,

Мов свинi, коли хлiв повалять долi.

28 Одна Капоккйо уп’ялась в хребець

Зубами i пiд стогони великi

У дальнiй потягла його кiнець.

31 І аретинець: «Той це Джаннi Скiккi, —

Промовив тремтячи, – що нас усiх

Лякають у ньому цi скоки дикi».

34 «О, – мовив я, – поки зубiв своiх

Вiн не встромив у тебе, то повинна

Пiти в нас мова про шаленця грiх».

37 І вiн менi: «Душа це старовинна

Тiеi Мiрри, що ii стряса

До батька досi ще любов злочинна.