Божественна комедія

43 Почав я: «Вчителю, ти перед нами

Все змив, крiм тиску демонiв, який

Нас допустити не хотiв до брами,

46 Це хто лежить, великий, громiздкий,

Незрушно, блискають лиш очi впертi,

Мов нехтуе вогненнi язики?»

49 І той помiтив, що слова одвертi

Про нього я вождевi говорю,

Й гукнув: «Який в життi, такий я в смертi!

52 І хай Юпiтер, знову повторю,

Замучить коваля хоч до загину, —

Хай блискавку його востанне зрю! —

55 Нехай утомить в працi без упину

Усiх в жерлi у Етни вогнянiм

Пiд гук: «Рятуй, рятуй, Вулкане-сину!»

58 Як у бою пiд Флегрою труднiм;

Хай б’е мене вiн з усiеi сили, —

Та не здола його звитяжний грiм!»

61 Тодi вожай мiй, повний гнiву й сили, —

Цих слiв я в нього не передбачав:

«О Капанею, гонор твiй немилий

64 Не вмер, тож карi тяжчiй ти пiдпав,

Із мук нi одна не переважае

Тiеi, що твiй сказ тобi послав.

67 І, втишивши обурення безкрае,

До мене: – Вiн в числi сiмох царiв

Брав Фiви, зневажав i зневажае

70 Вiн Бога i прощення не просив,

Тримаючи себе весь час свободним;

У грудях в нього лиш пиха i гнiв.

73 Ну що ж, рушаймо знов, один за одним,

Не йди лиш по гарячому пiску,

А обминай-но лiсом прохолодним».

76 На рiчку мовчки вийшли ми близьку,

Що з лiсу винесла червону воду, —

Цю барву досi згадую жаску, —

79 Як Булiкаме витiкае з броду

Туди, де воду грiшницi беруть,

Так на пiсок несла ця рiчка воду,

82 Собi в камiннi прокладавши путь.

І я помислив, а чи не сюдою

Удвох нам треба далi йти, мабуть.

85 «З усього, що ми бачили з тобою

Вiдколи перейшли той вхiд, куди

Усiм пройти приречено судьбою,

88 Такоi погляд твiй не знав води,

Щоб викликала сильне здивування;

Вона вгашае всi вогню слiди», —

91 Так вождь своi закiнчив мiркування,

І я просив, нехай не вiдмовля

В поживi, раз мое збудив бажання.

94 «У морi спорожнiла е земля, —

Почав вiн, – що спрадавна Крiтом звали,

Коли ще свiт наш був як немовля.

97 Там е гора, яку в вiках вславляли

Струмки й дiброви; Іда – назва iй:

Тепер ii потроху занедбали.

100 Там Реi син у схованцi своiй

Безпечно спав, i мати його крики

Глушила в галасливостi бучнiй.

103 У тiй горi стоiть старик великий,

Що вiд Дам’яти спину вiдверта,

Як в дзеркалi, у Римi бачить лики.

106 А голова вся щирозолота.

І щиросрiбнi в нього руки й плечi,

А з мiдi все – до низу живота.