Геніальне кохання

І саме там у нью-йоркському чотиризiрковому готелi все i трапилося. Пiсля несподiваного палкого поцiлунку на балконi пiд зоряним небом, вiд чого у Ромашки ледь не закрутилася голова, бо цiлувався вiн востанне з власною дружиною, вiн вирiшив повiдати Маринi свою сокровенну таемницю.

– Я мушу вам зiзнатися в однiй речi, – схвильовано мовив вiн, коли вони з балкона перейшли до безпечнiшоi канапи.

– Авжеж, – ледь чутно видихнула музейниця, замрiяно прикривши вiд передчуття очi. – Я готова!

– Але пообiцяйте, що не будете смiятися.

– Чесне пiонерське! – здивовано розплющила вона блакитнi оченята.

– Я хочу вас запросити у мандрiвку iсторiею!

– Що?! – тепер ii очi були не просто вiдкритi, а розплющенi на максимальну широту. – Яку ще в Бога мандрiвку? В таку мить?.. Себто я хотiла сказати – у такий пiзнiй час? Ви глузуете?

– Нi, я серйозний як нiколи! Але заспокойтеся, дорогенька, вам нiчого не загрожуе!

– Я вас геть не розумiю! – спробувала вона пiднятися з канапи, але Ромашка зробив те, що належало будь-якому джентльмену в таку вирiшальну хвилю.

Другий поцiлунок тривав куди довше, нiж перший, i тепер голова вже затуманiла у Марини Андрiiвни, яка цiлувалася востанне на випускному вечорi з нагоди закiнчення унiверситету. У неi настiльки ослабли руки й ноги, що, аби прийти до тями, вона сама вхопилася за розмову про дивнi мандри.

– І куди ми з вами помандруемо? – тремтячим голосом промовила натягнута, мов струна, краля.

– Куди захочете, моя королiвно! – аж зi-рвався з мiсця зрадiлий Роман Лук’янович i заходив по кiмнатi слонячими кроками. Вiн бiльше не мiг себе стримувати i почав iй розповiдати про минулу подорож на День святого Миколая у часи заснування Лаврськоi друкарнi, про зустрiч з першодрукарем Памвом Бериндою, про проповiдь Захарiя Копистенського, далi перескочив на мандрiвку в 1847 рiк i спробу порятувати Тараса Шевченка.

Тут уже Марина Андрiiвна нарештi ввiмкнулася як професiйний шевченкознавець, i лише тепер до неi почала доходити дивовижна суть мовленого. Ромашка ходив як божевiльний по м’якому килиму, розмахуючи могутнiми лапами, i вiдтворював голосом i мiмiкою персонажiв, про яких оповiдав. Слова лилися з нього потоком, наче вiн роками тримав обiтницю мовчання.