Геніальне кохання

Є питання?

– Ви проведете мене до метро? – несмiливо озвалася руда хитрунка. – Бо ж знову на таксi iхати накладно. А з клунками пертися самiй важкувато. Та й погода нинi чудова!

– Гаразд, але маю ще трошки роботи!

– Нiчого, я прогуляюся вашим музеем. Була тут ще студенткою. Вдома й так менi нема чого робити.

Ясь i Яна мимоволi перезирнулися, розумiючи одне одного без слiв. Нав’язливiсть цiеi дамочки починала нервувати.

– О’кей, дедi! Я погнав! – вдарив Ясь п’ядь об пiдставлену долоню батька, щойно за мадам зачинилися дверi i ii каблучки зацокотiли сходами вниз.

– Бiжи, синку! – пригорнув його батько до себе, поцiлувавши в чоло. – Борщ у холодильнику. Можеш вдома для загального розвитку переглянути…

– Гаразд, перечитаю «Лиса Микиту», – зрозумiв його думку з пiвслова шибеник.

Яна теж пiдвелася, маючи намiр скоротати дорогу до метро разом з хлопцем. Здаеться, вiн порозумнiшав за цi мiсяцi. Навiть на вигляд став дорослiшим. І жодноi есемески iй не надiслав пiд час спiльноi наради.

– А вас, Яночко, я попрошу залишитися! – не випустив директор ii прохолоднi пальчики зi своеi широкоi долонi.

Усi засмiялися вiд цiеi затяганоi фрази Мюллера iз чорно-бiлого радянського шпигунського серiалу про оточення Гiтлера.

– Може хтось заварити менi чаю на робочому мiсцi, коли у секретарки – вихiдний?

– Слухаюсь i повинуюсь, мiй повелителю, – зробила вдячний кнiксен завiдувачка фондiв, чомусь радiючи, що директор не бажае залишитися на самотi з гостею, i окинула зацiкавленим поглядом свого начальника.

Роздiл 4

Яна поверталася з музею замисленою. Веселий настрiй знову розвiяли сумнi роздуми. Коли Роман Лук’янович при прощаннi по-дружньому поклав iй руки на плечi, ii аж перетрусило. Так, слiд чесно зiзнатися собi, що вона починае божеволiти без чоловiчоi уваги. Їй хочеться обiймiв, прогулянок, зрештою, поцiлункiв.

Як вона ненавидiла у цю хвилину руду бестiю, яка перервала iхне приемне чаювання! Щойно директор закiнчив розповiдати про Франка i вони, гризучи вiвсяне печиво, почали сповiдатися про особисту житуху, як та одразу приперлася. Невже не могла ще потинятися залами музею? Хоча ця пiдтоптана дiвиця, певно, теж мiсця собi не знаходила вiд ревнощiв.

Яна аж усмiхнулася вiд уявленоi сцени, як та тупцяе годину пiд директорським кабiнетом, згоряючи вiд нетерплячки.