Врятувати Тараса Шевченка

Тож коли вони розiйшлися, одразу пiдстриглася, аби круто змiнити iмiдж i почати жити по-новому. Їi зачiска стала сенсацiею в музеi: усi звертали на неi увагу i говорили купу комплiментiв. Що ж, непоганий спосiб пiдняти самооцiнку пiсля особистоi драми.

З Музею раритетiв Яна вирiшила добиратися напрямки тролейбусом, бо до метро треба було чалапати пiшки iще хвилин п’ятнадцять. Але iй не пощастило, бо тролейбус, як на зло, застряг у заторi, який розтягнувся на пiвкiлометра, так що довелося все одно бiгти до пiдземки.

Цих двадцяти хвилин якраз i не вистачило дiвчинi, аби встигнути до закриття музею. Коли вона прибiгла, дверi Меморiального будинку Шевченка вже зачиняли на сигналiзацiю. Молодий охоронець курив на ганку, поки заступниця директора шукала ключi у сумочцi.

– Невже… зачинено? – розгубилася дiвчина, бачачи, що запiзнилася. Вона ладна була розплакатися од вiдчаю.

– Так, на сьогоднi вже все! Тож приходьте завтра! Ми в суботу працюемо! – пiдбадьорила ii Марина Андрiiвна.

– Завтра? – прикусила губу Яна.

– А хлопчика ви тут не бачили? Семикласник, такий кругловидий чорнявий.

– Був тут один, але пiшов, – музейниця поправила окуляри, що висiли на шнурочку в неi на грудях. Знала би вона, як ii охрестив Ясь.

– Господи, сталося непоправне! – в Яни на очах забринiли сльози. Акторка з неi була чудова. – Лише ви можете врятувати ситуацiю!

– А що таке? – стривожився охоронець i глипнув на годинник. Вiн квапився додому.

– Ми можемо зайти в музей? Менi треба випити води… – заблагала Яна.

Марина Андрiiвна глянула на охоронця. Той знизав плечима. Щось забагато довкола iхнього музею коiлося дивного. Досвiдчена музейниця вiдчувала, що все це не просто так, i жiноча цiкавiсть перемогла.

– Ви ще не ввiмкнули сигналiзацiю? – запитала вона охоронця.

– Не встиг, – усмiхнувся той, гасячи недопалок.

Заступниця прочинила дверi, i вони опинилися в музейнiй тишi. Тут не вiдчувалося, що ви знаходитеся в самому центрi Киева, посеред тисяч людей i машин. Тим часом Яна напружено мiркувала, як викрутитися iз ситуацii.

Щойно потрапили у коридор, дiвчина одразу зауважила плетене крiсло у куточку. Тепер його ще й вiдгородили од вiдвiдувачiв червоною стрiчкою. Так вирiшила Марина Андрiiвна, аби вберегти експонат вiд надмiрноi уваги останнiх днiв.

Вони зайшли до кабiнету наукових працiвникiв, i музейниця налила дiвчинi пiвсклянки мiнералки з пластиковоi пляшки «Моршинська».

– Ну, розповiдай! – подивилася уважно жiнка в зеленi очi дiвчини.