Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Таким чином, здебiльшого на веслах, частково гнанi вiтром, ми попрямували на пiвнiч у бiк Вiнтертон-Несса, поступово гребучи до землi.

Не минуло й чвертi години з тiеi хвилини, коли ми вiдчалили вiд корабля, як вiн почав занурюватися на наших очах. І тут я вперше зрозумiв, що означае «захлесне». Мушу, однак, зiзнатися, що я майже не мав сили глянути на корабель, почувши крики матросiв, що вiн тоне, бо з моменту, коли я зiйшов чи, краще сказати, коли мене зняли в човен, в менi немов усе вмерло – частково вiд страху, частково вiд думок про майбутнi поневiряння.

Доки люди посилено працювали веслами, щоб направити човен до берега, ми могли бачити (бо щоразу, як човен пiдкидало хвилею, нам видно було його), що там зiбралася велика юрба: всi метушилися й бiгали, готуючись надати нам допомогу, коли ми пiдiйдемо ближче. Та рухалися ми дуже повiльно й дiсталися до землi, тiльки пройшовши Вiнтертонський маяк, де мiж Вiнтертоном i Кромером берегова лiнiя загиналася на захiд i де ii виступи трохи стримували силу вiтру.

Тут ми пристали i, з великими зусиллями, але все-таки успiшно вибравшись на сушу, пiшли пiшки в Ярмут. Завдяки лиху, що спiткало нас, ми отримали досить спiвчутливе ставлення: мiсто вiдвело нам хорошi примiщення, а приватнi особи – купцi й судновласники – забезпечили нас грошима в достатнiй кiлькостi, щоб доiхати до Лондона або до Гулля, як ми схочемо.

О, чому менi не прийшло тодi в голову повернутися в Гулль, у батькiвський дiм! Який би я був щасливий! Напевно, батько мiй, як у евангельськiй притчi, заколов би для мене вгодоване теля, бо вiн дiзнався про мое спасiння лише через багато часу по тому, як до нього дiйшла звiстка, що судно, на якому я вийшов з Гулля, потонуло на ярмутському рейдi.

Але злий мiй талан штовхав мене все на той же згубний шлях iз завзятiстю, якiй неможливо було чинити спротив; i хоча в моiй душi неодноразово лунав тверезий голос розуму, що кликав мене повернутися додому, у мене не вистачило для цього сил. Не знаю, як це назвати, i тому не буду наполягати, що нас спонукае бути знаряддям власноi своеi загибелi, навiть коли ми бачимо ii перед собою i йдемо до неi з розплющеними очима, таемне велiння всесильноi долi; та безсумнiвно, що тiльки мiй злощасний талан, якого я не силах був уникнути, змусив мене пiти наперекiр тверезим доведенням i навiюванням кращоi частини мого ества i знехтувати двома настiльки наочними уроками, якi я отримав за першоi ж спроби ступити на новий шлях.