Три мушкетери

Проте коли в цих ущипливих жартах i глузливих куплетах про кардинала випадково згадувалось iм’я короля, то здавалося, нiби хтось одразу встромляе кляп у цi глумливi вуста. Присутнi починали озиратися, мовби побоюючись, що iхнi слова можуть почути за стiною в кабiнетi пана де Тревiля. Але за мить чиясь реплiка знову зачiпала його високопреосвященство, голоси знову лунали на повну силу, i жоден учинок кардинала не лишався без дошкульних коментарiв.

«Цих людей, – з жахом подумав д’Артаньян, – напевно кинуть до Бастилii або повiсять.

А разом з ними й мене, бо приеднають до iхнiх спiльникiв тiльки за те, що я чув усi цi розмови. Що сказав би мiй батько, який так палко радив менi поважати кардинала, коли б довiдався, що я потрапив у товариство людей, для яких немае нiчого святого!»

Неважко здогадатися, що д’Артаньян не наважувався взяти участь у розмовi. Вiн тiльки дивився обома, на всi вуха слухав, напружуючи своi п’ять почуттiв, аби нiчого не пропустити. Хоч як би вiн довiряв батьковим рекомендацiям, молодий гасконець вiдчував, що за вдачею своею вiн схильний скорiше схвалювати, нiж пiддавати осуду нечуванi речi, що вiдбувалися навколо.

А що д’Артаньян був бiлою вороною серед цiеi юрби прибiчникiв пана де Тревiля i його вперше бачили тут, до нього вiдразу пiдiйшли довiдатися про мету його приходу. У вiдповiдь д’Артаньян скромно вiдрекомендувався i, назвавшись земляком пана де Тревiля, попросив слугу, який пiдiйшов до нього з цим запитанням, поклопотатися перед паном де Тревiлем про невеличку аудiенцiю для нього.

Слуга люб’язно пообiцяв передати його прохання, щойно трапиться слушна нагода.

Трохи оговтавшись вiд побаченого й почутого, д’Артаньян мiг тепер спокiйно роздивитися вбрання та обличчя присутнiх.

Посеред найгамiрнiшого гурту гордовито стояв високий мушкетер у досить незвичному костюмi, до якого й була прикута загальна увага. На ньому був не мундир, носити який, мiж iншим, було не обов’язково в тi часи – часи меншоi свободи, але бiльшоi незалежностi, – а у свiтло-блакитному, зовсiм вицвiлому й добряче потертому камзолi, на якому красувалася гаптована золотом перев’язь, що вигравала всiма барвами веселки.

Довгий плащ з червоного оксамиту вiльно спадав з його плечей, даючи змогу тiльки попереду розгледiти розкiшну перев’язь, на якiй висiла велетенського розмiру шпага.

Цей мушкетер щойно змiнився з караулу i скаржився на застуду, час вiд часу пiдтверджуючи це глухим покашлюванням.