Три мушкетери

Д’Артаньян, ще не зовсiм оговтавшись, без камзола i з замотаною якимсь ганчiр’ям головою, пiдвiвся i, спираючись на руку хазяiна, почав спускатися сходами вниз. Та, зайшовши до кухнi, вiн знову побачив у вiкнi свого кривдника: той спокiйно розмовляв, стоячи бiля пiднiжки дорожньоi карети, запряженоi парою здорових нормандських коней.

Його спiврозмовницею, що визирала з вiконця карети, була жiнка рокiв двадцяти – двадцяти двох. Ми вже казали, що д’Артаньян ураз схоплював усi характернi риси обличчя, тож йому вистачило одного погляду, щоб визначити: дама була молода i вродлива.

Їi краса вразила його ще й тому, що вона була зовсiм незвичайна для пiвденноi Францii, де хлопець жив донедавна. Це була бiлявка з довгим кучерявим волоссям, що спадало iй на плечi, з великими блакитними млосними очима на блiдому обличчi, з рожевими вустами й бiлими, немов алебастр, руками. Вона про щось жваво розмовляла з незнайомим.

– Отже, його високопреосвященство наказуе менi… – говорила вона.

– …негайно повернутися до Англii i, якщо герцог виiде з Лондона, вiдразу ж попередити його.

– Чи будуть ще якiсь розпорядження?

– Ви знайдете iх ось у цiй скриньцi, яку розкриете тiльки по той бiк Ла-Маншу.

– Чудово. Ну а що будете робити ви?

– Я повертаюся до Парижа.

– Не покаравши цього зухвалого хлопчиська?

Незнайомий не встиг вiдповiсти, бо саме цiеi митi на порозi з’явився д’Артаньян, який усе чув.

– Цей зухвалий хлопчисько сам покарае кого завгодно! – вигукнув вiн.

 – І сподiваюся, що той, кого вiн мае покарати, тепер не втече вiд нього.

– Не втече? – перепитав незнайомий, насупивши брови.

– Авжеж, на очах у дами, гадаю, ви не посмiете цього зробити?

– Пам’ятайте… – скрикнула мiледi, побачивши, що ii спiврозмовник схопився за шпагу, – пам’ятайте, що найменше зволiкання може все занапастити!

– Ваша правда! – вигукнув незнайомий. – Поспiшiмо ж, ви своею дорогою, а я – своею.

Кивком голови попрощавшись iз дамою, вiн скочив на коня; кучер карети щосили теж стьобнув батогом своiх коней, i недавнi спiврозмовники галопом помчали в рiзнi боки.

– Стривайте, а ваш рахунок?! – зарепетував корчмар, чия шанобливiсть до гостя, у мiру того як той вiддалявся, не розрахувавшись за послуги, перетворювалася на глибоке презирство.

– Заплати йому, дурню! – наказав, не зупиняючись, вершник своему слузi, який, жбурнувши до нiг шинкаря кiлька срiбних монет, поскакав слiдом за своiм господарем.