Лемберг. В’язниця душ

Це дiйсно колишнi надгробки… Їх не обтесали як слiд.

Якби Самковський глянув у цю мить на комiсара, то побачив би, що той закотив до самого лiктя обидва рукави плаща.

– Звiдки ви про це знаете, комiсаре? – запитав практикант i повернувся до нього обличчям.

– Я багато про що знаю, сучий сину! – вiдповiв той i щосили вперiщив того з правоi.

Самковському дивом вдалося встояти, але Вiстович одразу ж пригостив його лiвою, i бiдолаха розпластався на сирому грунтi. Ад’юнкт, видно, добре розумiв, за що отримав по пицi, тому лише мовчки, не встаючи, дивився на комiсара, очiкуючи, либонь, ще й стусанiв ногами.

Проте на цьому його екзекуцiя закiнчилась. Вiстович спустився назад, на алею, i попрямував до кав’ярнi «Рембрандт».

Попри деяке полегшення, яке тепер вiдчував комiсар, настрiй у нього залишався препаскудним. До того ж, несподiвано з’явилось недобре передчуття. Вiстович був не з тих, кого нiколи не пiдводить iнтуiцiя, але й не мав причин недовiряти iй.

Вiн зупинився i витер хустинкою пiт з обличчя.

Розстiбаючи комiр сорочки, Вiстович випадково звiв очi до неба, побачивши там зловiснi хмари, що проглядалися мiж осiнньою листвою. До Львова, як завжди, непомiтно скрадалася гроза. «Може, повернутись i глянути, як там Самковський? – майнула в нього думка. – Та ну, пiшов вiн у дупу!..»

У ресторацii не було нiкого i панував якийсь дивний напiвморок. Господар з’явився тiльки за декiлька хвилин, виринувши звiдкiлясь, мов привид.

– Прошу пана, кав’ярню зачинено, – сказав вiн, вочевидь не впiзнавши Вiстовича.

– Навiть для полiцii? – запитав комiсар.

Ресторатор уважно придивився до гостя.

– Навiть для полiцii, пане комiсаре, – вiдповiв той уже iнакшим, трохи стишеним голосом, в якому не було анi краплi приязнi, – ми остерiгаемось грози, тому вимкнули електричне освiтлення.

– То в чому рiч? Запалiть гасовi лампи.

– То без сенсу, пане Вiстовичу. Ви ж бачите, тут немае жодного вiдвiдувача.

Вони замовкли i кiлька секунд мовчки дивилися один на одного.

Комiсар вiдчув, як сильно в нього закалатало серце i почастiшало дихання. Що за чортiвня? Вiн же один на один iз цим шинкарем!

– Менi треба ще раз глянути в ту книгу, – якомога впевненiше сказав вiн.

– Їi в мене бiльше немае, – спокiйно вiдповiв господар.

Його брехня була такою явною, що Вiстович ледь стримав спалах гнiву.

– Не вiрю, – сказав вiн натомiсть.

– Якщо пан вважае мене брехуном, то прошу провести тут обшук, – мовив господар кав’ярнi.