Король болю

Пiд цим устаткуванням пломенiв пальник, нагрiваючи пузату сталеву колбу, всерединi якоi щось люто шипiло.

– Ти вчасно, – хриплим голосом сказав Казимир, зачиняючи за ним дверi.

Пiсля цього вiн опустив велику дверну колоду й кiлька разiв перевiрив, чи надiйно та лягла на скоби.

Ігнацiй мiж тим зауважив, що поряд з колбами та iншим алхiмiчним начинням багато порожнiх пляшок з-пiд вина, а сам Казимир дещо непевно стоiть на ногах. «Байдуже, – подумав Цибульський, – якщо цей дивак справдi зробить те, що менi обiцяв, то хай зiп’еться хоч до Delirium tremens[21 - Delirium tremens (лат.

Вiн зустрiв Казимира декiлька тижнiв тому. Той спочатку найнявся допомагати його робiтниам у млинi. Робочих рук не вистачало, i Цибульський надто його не розпитував, хто вiн i звiдки. Казимир тiльки розповiв, що був колись спудеем, а потiм подався найманцем у Лiвонiю, де кiлька рокiв воював на боцi вiйськ Радзивiлла.[22 - «…на боцi вiйськ Радзивiла» – Миколай Радзвивiл Рудий (1512–1584) – великий гетьман литовський, учасник Лiвонськоi вiйни.

Казимир увесь час носив темну простору одiж, схожу на рясу монаха чи мантiю аптекаря, яка, щоправда, була вже сiрою вiд борошна. Мельники ще розповiдали про його дивовижне стрiлецьке вмiння. Мовляв, цей чоловiк iз власноруч змайстрованого лука заiграшки влучав у качку на льоту.

Та якось одного вечора Казимир вiдвiв господаря млина вбiк i повiдомив, що мае цiнну таемницю, якою охоче з ним подiлиться. Звiсно, не задарма.

– Про що йдеться? – перепитав Цибульський, жваво вiдмахуючись вiд комарiв, що над рiчкою були великими та кусючими.

– Про перли, – коротко вiдповiв той.

– Якi ще перли? – не зрозумiв Ігнацiй.

– Про тi, якi я можу добувати з пiску, – пояснив Казимир стишеним голосом, – точнiше, я вмiю звичайний рiчковий пiсок перетворювати на перли.

Цибульський недовiрливо глянув на свого робiтника.

– А лайно на гречаний мед. Еге ж? – хминув вiн i ляснув себе по загорiлiй шиi, розплющивши при цьому особливо жирного комара. Тварюка ця, напившись християнськоi кровi, навiть не намагалася злетiти. Чи радше не могла.

Власний дотеп так припав до душi пану Цибульському, що вiн розреготався вiд душi, вишкiривши своi жовтуватi й крупнi, як у вiслюка, зуби.