Король болю

– Мало хто в свiтi будь-коли торгувався зi смертю, – промовив гiсть, – а тi нечисленнi, хто все ж на це зважувався, потiм гiрко шкодували i прагнули таки померти у свiй час. Але було пiзно…

– Отже, це можливо? – з надiею запитав Сiгiзмунд.

– Можливо, але доведеться заплатити жахливу цiну.

– Менi однаково. Я готовий.

– Навiть не почувши, що буде потрiбно за це менi?

– Що ж, кажи…

Спiврозмовник короля глибоко вдихнув повiтря. Воно затрималось на мить десь у його легенях, а потiм зi свистом вирвалось назовнi.

– По-перше, за це ти вмреш у страшних муках. Менi потрiбен бiль…

– Гаразд, – анi хвилини не сумнiваючись, вiдповiв монарх, – я згоден.

– Це ще не все, – перебив його гiсть, – менi мало твоiх тiлесних мук. Знай, що за ласку, яку отримаеш вiд мене, заплатиш не тiльки ти.

– Що це означае? – здригнувся король.

– Менi потрiбне ще чиесь життя.

Сiгiзмунд вiдчув, як горло його здавив пекучий гнiв.

– Будь ти проклятий! – закричав монарх, – невже й краплини жалю не знайдеться в тебе до того, хто тяжко страждае?

– Нi, – урвав той, – не знайдеться…

– Чие життя ти ще хочеш?

– Я сам вирiшу… Ти про це не дiзнаешся. Але неодмiнно вмре той, хто вiрно тобi служив. Або той, кого ти любиш.

Пiсля сплеску гнiву настала слабкiсть, i король вже не мiг триматися на ногах. Сiгiзмунд важко осунувся на пiдлогу…

– То що ж, ваша королiвська милосте, – iронiчно мовив гiсть, – скасовуемо угоду?

Монарх витер пiт, який градом котився з його чола i заливав очi.

– Нi, не скасовуемо, – простогнав вiн, – менi потрiбна ще одна доба… За будь-яку цiну.

Незнайомець раптом бiльше театрально, анiж учтиво вклонився.

– Як накажете, ваша величносте, – солодкаво i знущально водночас протягнув вiн, – буде сповнено.

Невiдомий зробив крок назад i знову вклонився.

– Буде сповнено! – повторив вiн вже голоснiше.

Дивний чоловiк, ця жахлива з’ява болiсноi ночi, продовжував вiдступати, кланятись i без упину повторювати ту саму покiрну фразу. Однак в його голосi чулося дедалi бiльше насмiшки й знущання, доки врештi замiсть слiв, десь у темнiй глибинi королiвських покоiв, пролунав пекельний регiт, який, проте, рiзко обiрвався.

– Добу, ще тiльки добу, я не прошу бiльшого… – шепотiв король, метаючись на вологiй вiд поту постелi.