Король болю

З протилежного кута вийшов невiдомий у довгому плащi. Навiть у сутiнках можна було розгледiти його моторошне обличчя, що нагадувало обтягнутий шкiрою череп. За поясом незнайомець мав шаблю без пiхов.

– Я той, з ким зустрiчi не оминути, – вiдповiв вiн.

В сутiнках вiдчулось, як монарх стрепенувся.

– Хто… хто пустив тебе сюди? – кволо вигукнув король, i в голосi його звучало бiльше вiдчаю, нiж гнiву.

Виходить, найкраща вавельська сторожа iз загартованих та вiдданих воякiв не здатна його вберегти.

– Вiзьмiть себе в руки, ваша королiвська милосте, – спокiйно проговорив гiсть, – не треба кричати… Тим бiльше, що в свiтi не знайдеться такоi сили, яка б мене стримала. Вашi охоронцi нi в чому не виннi.

Король Речi Посполитоi Сiгiзмунд ІІ Август раптом вiдчув, що цей чоловiк дивним чином мае над ним владу i будь-що заперечувати йому немае жодного змiсту. Монарховi навiть здалося, що якби той наказав йому вистрибнути з вежi, то заледве чи король знайшов би сили опиратись наказовi.

– Що тобi потрiбно? – запитав Сiгiзмунд Август i тiеi ж митi зрозумiв, як сильно боiться вiдповiдi.

– Твiй час настав, – металевим голосом сказав незнайомець, зробивши до нього широкий упевнений крок.

– Стривай, – благально вимовив король i виставив перед собою руку.

Жест його виглядав слабким i безнадiйним, проте гiсть зупинився. Добру хвилину тривала мовчанка. Очевидно, незнайомець вирiшив, що поспiшати нiкуди i терпляче чекав, доки монарх прийде до тями.

– Можливо, ми домовимось?… – звiвши очi на спiврозмовника, майже пошепки промовив Сiгiзмунд.

Той зайшовся гучним скрипучим реготом.

– Домовимось? – перепитав незнайомець i в голосi його було стiльки знущання, що вистачило б на десятьох таких, як Сiгiзмунд Август, – про що ви хочете зi мною домовитись, ваша королiвська милосте?

– Дай менi ще трохи часу, – благально вимовив той.

– Твiй час закiнчуеться сьогоднi.

– Будь ласка… Невже я не можу прожити бодай на одну добу довше?

– Можеш, – кивнув гiсть, – але навiщо це тобi? Завтра нiчого не змiниться.

– Змiниться. Є одна справа, яку я мушу закiнчити.

Бiль та розпач пожирали короля, i вiн вже не мiг триматися рiвно. Монарх згорбився, важко спершись на свiй цiпок. Цей чоловiк, вiд якого досi залежала доля велетенськоi Речi Посполитоi, викликав до себе тiльки жаль.