Ледащиця

Гостюе, було, мiсяць або й бiльше, догоджае iй. От як стала вона жалкуватись:

– Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?

– Чому нi? Берiть собi, котру схочете.

То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я сама одна у свiтi.

Жила я в панii рокiв з п’ять. Спершу я сама була в неi, а далi, як уже столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою. Доти панi iх держала у якихсь приятелiв своiх, бо в неi, окрiм сього двору, не було нi садиби, анi кроку землi своеi: усе спродане, – тiльки оцю молодицю з дочкою до вслуги iй придано.

Князь то так, панотець ii вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi виважала, поки зважилась iх до себе забрать. А вони ще якось були з вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати iх у мiстi, щоб не збаламутились за вiльнiсть проти неi, зайшовши у ради, в совiти з городянами.

Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка – Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила ii навiки. Чи панi свариться, чи б’е (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб’е), чи сам спiдницю даруе або хустку – Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна людина здаеться з неi, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi очi ямкуватi, огнем блискотючi.

Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi.

Звiсно, чоловiк i в щастi, то часом смуток обiймае – не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й здаеться тобi, що все тобi байдуже, – та разом прокинеться лихо. Часом одно слово… А що ви думаете? Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiркее вразить тебе до самого серця, – мiсяцi, роки пам’ятатимеш…

Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi пораеться.

– Горпино! – кажу. – Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi.

Так вам, мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаете?

Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:

– Чому нi?

– Господи! – кажу знов. – Як я колись молодого вiку жила в батька, в матерi!

– А я, – каже, – вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.

Та й змовкли ми.

– Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? – знов питаю.

– Нi, мене взято з сiм’i маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю.