Три долi

I де не обернешся – все на тебе незнакомi очi блискотять…

«Де ж отой Чайченко, – думаю собi, – отой вславлений?» Та й дивлюсь нишком, чи не пiзнаю його де, – коли чую: «Ой менi лишечко!» – жахнулася Катря обiк мене. Оглянусь я: «Що тобi?» Вона стоiть от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася – так то вона стояла, дивилась кудись… Я собi туди зирнула: мiж парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорнiй свитi, у чорному шовковому поясi… Задивилась i я на його… Трохи схаменувшись, питаю:

– Чи ти не знаеш, Катре, хто се такий?

– Не знаю… не знаю…

– Чи не Чайченко!

– Нi… може… не знаю…

Я до Марусi, найшла ii; вона задумалась – не погляне…

– Марусе! – кличу: – хто се стоiть он тамечки? Чайченко?

– Вiн, – каже.

«Що ж то за краса! Що то за парубок!» – шепотять дiвчата мiж собою.

Маруся тiльки поглянула у той бiк, де вiн стояв.

– Чи ж тобi не до сподоби? – питаю.

– Хороший, – промовила стиха.

– А що вже Катря, – говорю Марусi, – то, надiйсь, добром таки у йому закохалась!

А Маруся менi так-то вже поважно вимовляе: «Ти, сестрице, коханням не жартуй!» – от, мов, вона ворожка стара, абощо.

– Ну, добре, – кажу, – iди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти? – Взяла ii за руку, притягла до Катрi.

– Катре! – почну, а Катря як стисне менi руку.

– Iде, iде, просто до нас iде! – шепче, а сама так i трiпоче.

Чайченко став коло Катрi i взяв ii у танець. Вона, ота смiлива меткая Катря, немов перелякалася чого, збiлiла…

– Марусе, iзмiчаеш?

Маруся iм услiд дивилась своiм поглядом тихим.

– А що? Чи знаеш, iз ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Якiв! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?

– Та я ще його добре й не розгледiла, – одмовляеться Катря перед дiвчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикiй пущi опинилася.

Декотрi й вiри iй пойняли: «Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!» – а которi – так з-пiд брови на неi подивились.

А весiлля, а танцi не стихають; в дворi усю траву зелену пiдкiвками винесли. Чайченко танцював зо всiма; брав i мене, i Марусю: яка на очi попаде дiвчина, ту вiн i бере.

– Вiн нами гордуе, – обижалися iншi дiвчата, – що бере нас, у вiчi не подивившися!

– Заждiть-бо, якi ж скорi! Нехай вiн трохи обсвiдчиться в нас, – вмовляли знов другi.