Три долi

Мiж танцями зайшла розмова у дiвчат з парубками: чи добре iз багатою одружитись?

– Добре, як взяти любу та милу! – озвавсь Чайченко.

– Чому б тобi i не взяти, – одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили, кохав нишком молоду, – тобi нагани не дадуть, ти сам багатий.

– Багатий на дрiбнi сльози, – промовив Чайченко всмiхаючись.

Музики заграли, усi пiшли у танець – i Чайченко. Чи се вiн правду сказав, чи се вiн пожартував – хто його розбере! Ми усi з собою iзглянулися; багато дiвчат помовкло – задумалися.

Свiт вже бiленький розсвiтавсь, як ми з того весiлля повертали додому. Маруся i Катря нi словечка не прокинули. Я заговорю, «нi!.. еге ж!.. авжеж!» – одкаже Маруся: якiсь ii своi мислоньки заносять, а Катря – то й зовсiм менi одвiту не оддае; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то вона одстане…

Тут нас парубки наздогнали, i Чайченко був мiж ними. Вклонилися нам i на добранiч дали. I Чайченко… Який в його голос був отруйний! I почуеш, i пiзнаеш всюди – хоч мiж дзвонами! А Катря наша? Де ж тii жарти? Де тi вигадки колишнi? Вона ледве парубкам на добранiч оддала.

IV

У тиждень по тому весiллi були у нас молодi i запрошали до себе. Ми поiхали у Любчики всiею сiм’ею. Поiхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвiта, та чи й спала вона – не знаю; а менi – то все такi сни снилися дивнi тiеi ночi. Снилось менi, що виходимо ми з Катрею i з Марусею на якийсь шлях великий мiж степами, i всi степи тii, i весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хорошi…

Катря мене будить – я iй розказую: «а чи ж не дивний сон?»

Як же вона вжахнулася, почувши!

– А що те вiщуе? Що вiщуе? – притьмом iскажи iй.

– Не полохайся, Катре, – вмовляю, – се сон недiльний: як до обiд не справдиться, то й не ждати нiчого.

– Боже, боже! Що то буде! – бiдкаеться вона…

Зоря розсвiтала, день починав бiлiти; ми сидiли коло вiконця, – розчiсувала й плела вона своi коси довгi; рум’янець густий спахував на личку, а личко було блiде.

Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, заранi виiхали.

– Катре! – говорю iй стиха: – чи побачимо ми там Чайченка?

– Не знаю, – сама одвернулася.

– А в жадiбку його побачити? Не чуе.

– Катре? А хочеш, – кажу, – побачити? Хотiла вона осмiхнутися, та не всмiхнулась, а розсердилась.