Очамимря (Повість безврем’яних літ)

Лежать чи сидять нерухомо, у небо очима розплющеними втикаючи, наче сни наяву дивляться. Не втiкають, не опираються, тiльки стогнуть пiд ударами гарапникiв.

Отак днями i янка-растаманка життя свое закiнчила. Їi коханий Кирюха саме напередоднi вниз Рiкою вирушив. Вiн теж дивний, той Кирюха. Живе вiдлюдьком в ген угорi, понад Рiкою, i мiст будувати не ходить. Кнезь чомусь до нього благоволить, Азар’янових посiпак посилати не велить. Часом i на пораду до себе кличе. Хто б почув тi розмови (а iх можна хiба крадькома пiдслухати), був би дуже здивований, бо нiчого-нiчогiсiнько з них не второпав би.

Слова всякi незрозумiлi: «мотори», «батареi», «бензин», «бартер», «вогнепалка»… І слухае Кнезь того Кирюху, нiби пiдлiток слухняний повчання волфа десь на горi, тiльки головою покивуе та, чого не збагнув, сором’язливо по раз-другий перепитуе.

А вже як вибереться Кирюха вниз Рiкою, то бере човен великий, якого ще первi люде зробили, iз залiзякою на кормi, та й вигрiбае веслами за течiею. А як далеченько вниз вiд граду вiдпливе, розповiдають, то над тiею залiзякою на кормi схилиться, щось там помудруе, поколупаеться – i раптом шум та грiм над водою розлягаеться, i човен раптом летить понад водою, як стрiла, що й два чи три десятки гребцiв його б не наздогнали.

Хтось, напевно, бачив, бо просто так поговору не пустили б.

Повертаеться ж вiн проти течii так за днiв двадесять або й пiзнiше, привозить товару повен човен: i солi, у мiшки напакованоi, i курток дорогих, шкiряних, надзвичайно акуратно й зграбно пошитих, таких лискучих та прегарних, що тiльки гриднi Кнезевi в них потiм ходять; не те що смердовi нiкчемному, а й вiльному чоловiковi до такоi одежi зась.

Так-от, як вiдплив Кирюха вниз Рiкою, то наступного дня його дiвчина, янка-растаманка, на роботу не вийшла. Вона й ранiш не вельми до тiеi роботи рвалася, так хiба, щоб десятники вiдчепилися, вийде, за кошик вiзьметься, нiби землю носити, – а сама в небо понад Трухан-айлендом усе собi дивиться. Їi штурхнуть, штовхнуть, пiдженуть – Вона кошик неповний пiднесе та край дамби висипле.

А потiм знову стоiть, руку пiд бiк, та в небо вдивляеться.

А цього разу янка-растаманка й зовсiм берега пустилася. Уранцi пiд ii вiкнами десятники цiлий концерт улаштували: i в бубни били, i в свистки свистали, i камiнцi дрiбнi у вiконне скло жбурляли. Потiм з’явився звiдкись Азар’ян розлючений, увiрвався до помешкання, але янки там не виявилося. Десь гайнула ще з раннього рання, не дожидаючись бубнiв десятницьких.