Амаркорд (збірник)

Можливо, насправдi цi люди почувають себе не настiльки трагiчно, i я дещо перебiльшую, але завжди, коли я випадково зустрiчалася з ними поглядом у супермаркетi, в автобусi чи просто на вулицi i помiчала, який переляк з'являеться в iхнiх очах при цьому, як боязко вони озираються, чи не зробили часом чогось недозволеного, пiсля чого в них тепер заберуть iхню пенсiю i не дозволять бiльше жити в цiй краiнi; щоразу пiсля того, як я бачила, з якою жадiбнiстю вони поiдають плитку найдешевшого шоколаду чи таке ж, iз найдешевших, морозиво, так, нiби хтось зараз забере в них це, з якою уважнiстю й зосередженiстю годинами порпаються в купах наваленого в магазинах дешевого одягу, повз який бридливо проходять справжнi арiйцi, з якою обережнiстю й акуратнiстю поводяться з безкоштовними полiетиленовими пакетами, у якi iм складають цей одяг, i як гордовито носять светри й штани, вже з самого лише кольору й фасону яких безпомилково можна визначити, що вони знайденi на столi, над яким написано: «Alles 5 DM», що в перекладi з мови вищоi раси перекладаеться як: «Все по 5 марок», а означае: «Людина, яка себе поважае, нiколи не одягне це на себе», – щоразу, коли я спостерiгала такi сцени, менi чомусь ставало страшенно шкода цих людей, якi потiм у своiх листах до рiдних i друзiв «туди», або «в Саюз», як окреслюють вони цю, вже не iснуючу для них територiю, писатимуть: «У нас все хорошо, но словами описать зто трудно».

Але дослiдження цього дивного для нашоi ментальностi феномена виходить за межi цiеi розповiдi.

«Пiвтори» кiмнати, якi ми винаймали, були майже на самому виiздi з мiста. З одного вiкна вiдкривався пейзаж мiського цвинтаря, з iншого було видно гору, яка чомусь називалася монастирською, хоча тут нiколи не було жодного монастиря. На вершинi цiеi пологоi гори розташувався чийсь сад, ексклюзивна кнайпа з дерев'яними лавами i власною винарнею, а також невеличкий пансiонат для перестарiлих, яких обслуговуючий персонал часто вигулював у лiску бiля гори.

Сад складався майже iз самих лише вишневих i черешневих дерев, якi нiхто не доглядав i якi поступово втрачали свою свiйськiсть, iхнi плоди ставали все меншими i все солодшими, а запах достиглого соку з цих плодiв – усе спокусливiшим.

І коли вони достигали, спокуса ставала сильнiшою за виховання навiть у Германа. Не зовсiм усвiдомлюючи, чого саме збираемося цим досягнути, у перiод черешнево-вишневого достигання ми значно частiше прогулювалися бiля обважнiлих дерев, анiж робили це в iнший час.