Амаркорд (збірник)

Це, щоправда, не викликало в останнiх особливоi довiри, а тим бiльше пiсля того, як в одному iз дбайливо зв'язаних докупи клункiв пiд сидiнням автобуса знайшли чималу кiлькiсть бiлого порошку без запаху. Перетнути кордон омрiяноi краiни всезагального достатку iй так i не вдалося. Принаймнi не в автобусi гера Кранта.

Першi пiдбаденськi враження

Гер Де Ляфорте виглядав дещо молодшим за своi 35 i вже чекав на наш автобус разом iз крихiтним синiм «Твiнго» i старшою донькою, семирiчною Леа.

Із трьох пасажирiв, якi все ще не вийшли з автобуса до прибуття на кiнцеву зупинку в Карлсруе, вiн одразу ж безпомилково визначив свою майбутню «опер» (саме так називалася вiдтепер моя професiя) i, ввiчливо посмiхаючись, простягнув менi руку:

– Олесйя?

– Я, я, – розгублено мекнула я у вiдповiдь, сама до кiнця не усвiдомлюючи, що саме маю на увазi: украiнський особовий займенник чи нiмецьку стверджувальну частку.

Семирiчна Леа зацiкавлено розглядала мою безпорадну постать, про всяк випадок мiцно тримаючись за татову ногу.

Тато в цей час говорив, жваво, привiтно, усмiхнено i, що найгiрше, явно звертаючись до мене.

– Бiтте шьон, – було останнiм реченням привiтальноi промови гера Де Ляфорте i единим зрозумiлим менi словосполученням.

– Данке шьон, – вiдповiла я, як того вчив «Немецкий для начинающих», i ми з моiм майбутнiм «хазяiном» ще раз мило посмiхнулися одне до одного.

На щастя, гер Де Ляфорте не виявив бажання вiдразу ж продовжити наше змiстовне спiлкування, а виявився чоловiком практичним, як воно й личить батьковi трьох дiтей, тож залагодив усе необхiдне без зайвих слiв: протягом лiчених хвилин гер Крант одержав грошi за мое перевезення, мою валiзу було перетранспортовано з автобусного «коферрауму» до крихiтного багажного вiддiлення «Твiнго», Леа було посаджено на задне сидiння, мене – на передне, i пiд позивнi ще не знайомоi менi радiостанцii SWF наше авто рушило в бiк Бернсбаха.

Не в змозi зрозумiти хоча б щось у жвавому мовному потоцi з уст гера Де Ляфорте, котрий iз привiтною посмiшкою на обличчi показував рукою то праворуч, то лiворуч, намагаючись увести мене в курс основних приваб довколишньоi мiсцевостi, я ще вiд часу перетину останнього кордону не могла позбутися нав'язливого вiдчуття несправжностi краевиду й самоi ситуацii.

Усе, що оточувало мене в цiй краiнi, нагадувало дитячi уявлення про те, як мала б виглядати казкова краiна ельфiв.