Золото Павла *******ка. (Львівська брама-2)

Значить, iзнизу вже встигли принести передачу. «Так швидко, аж дивно», – Подумав Іван. Ранiше вiн мусив сам спускатися й на поличках у шафках бiля приймального покою вiдшукувати свое прiзвище на папiрцi, укладеному до пакета.

Петро з’явився буквально за пiвхвилини – у зимовiй куртцi поверх теплоi пiжами й iз телефонною карткою в руцi.

– Додому дзвонив! – Вiдрапортував вiн, гепаючись iз розгону на лiжко та стягуючи з нiг чорнi напiвчобiтки. – На Новий год мав брат приiхать iз Ізмаiла, да тепер шо ж!.. Мене навряд чи випишуть.

То я жiнцi сказав: «як вiн буде звонить, ти придумай шо-нiбудь. Ну, напрiмер, шо я ногу зламав. Таким ото тяжким переломом, коли до потолка пiдвiшують». – Петро рукою й очима показав на стелю й перевiв свiй погляд на Івана. – Розумiеш?

Іван кивнув, дiстав зi свого пакета апельсин i кинув петровi на подушку.

– Спасiб-Турксiб! – Гукнув йому петро, запихаючи своi напiвчобiтки подалi пiд лiжко та впихаючи ноги в капцi. – Курити пiдемо?

– Я щойно покурив. – Іван запхав пакет iз ковбасою до тумбочки, а двi теплi апельсиновi кулi поклав згори.

У пiвтемрявi палати вони приемно жеврiли жовтогарячим теплом.

– Ну, тодi я сам пiшов! Робить-то все одно нiчого. – Петро скреготнув пружинами лiжка, пiдхопився на рiвнi й, вийнявши з куртки пачку «прiми», переклав ii до нагрудноi кишенi пiжами. Куртку просто кинув на лiжко – Прохолодними грудневими ночами петро ще вкривався нею поверх благенькоi лiкарняноi ковдри.

Повернувшись хвилин за п’ятнадцять, петро тiльки гмикнув, побачивши Івана в тiй самiй позi на лiжку.

– Що, земеля, задумався?

– Так, думаю, – упiвголоса вiдповiв Іван.

За вiкнами вже зовсiм посутенiло, у дев’ятиповерхiвцi навпроти густо свiтилися вiкна, за ними, у затiнку фiранок, час вiд часу невиразно рухалися постатi мешканцiв. Де-не-де пульсували синюватим свiтлом екрани телевiзорiв.

– А я лягаю. На ужин не пiду: я в буфетi наiвся, – Голосно, аж якось виклично промовив петро, опускаючись на матрац.

Скинувши капцi, вiн простягнувся з ногами горiлиць на всю довжину лiжка, ще й накинув на колiна свою куртку з каптуром.

Потiм заклав руки за голову:

– Ех, пивка б щас, iз таранькой! да?

Це його «да» з виразним знаком питання в кiнцi вимагало якоiсь вiдповiдi, тож Іван буркнув «умгу» й собi похилився головою на подушку, утiм ще не пiднiмаючи нiг з пiдлоги. Правою рукою намацав на тумбочцi шкарубкий округлий бiк апельсина та самими кiнчиками пальцiв почав його гладити.