Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників

– Добре, – вiдповiв цар. – Аби я не чув, що ти в моiй державi! А як почую, то моi слуги розведуть iз терня ватру i спалять тебе живцем.

Попрощався мiнiстр – хоч уже й не мiнiстр – i пiшов у свiт широкий. Довго ходив, аж поки в незнайомому царствi не знайшов високоi гори. Дивиться вiн наверх, а там три чорти б’ються, аж шерсть iз них летить.

Вилазить вiн туди i питае:

– Що ви тут не подiлили?

Перестали чорти битися i дивляться на нього, бо дивно iм, як вiн сюди потрапив i не боiться iх.

Нарештi один з них каже:

– Як наш батько помирав, то залишив нам у спадщину три речi: шапку-невидимку, черевики-скороходи i люту шаблю, з якою можна все звоювати, що бачить около.

– Не бийтеся, – каже мiнiстр. – Я вас розсуджу.

– Ми вже три роки б’емося i нiяк не можемо розсудитися, а як ти нас розсудиш?

– Бачите на он тiй горi гранiтну брилу?

– Бачимо, – вiдповiдають чорти.

– Хто з вас першим добiжить туди, вирие з землi той камiнь, скотить униз, а потiм знову винесе на гору i положить на мiсце, той вiзьме iз цих речей те, що захоче.

Чорти зiрвалися iз мiсця i втрьох почали виривати iз землi брилу, за якийсь час скотили ii i вже б’ються, кому нести. Нарештi кривий чорт вхопив брилу на плече i понiс.

А наш мiнiстр шапку на голову, шаблю до боку, черевики на ноги – i в дорогу.

Летить вiн попiд хмари на схiд i дивиться, де сiсти. Аж бачить – чорти за ним женуться. Шаблею махнув направо i налiво – i голови iх повiдлiтали.

Був над якоюсь пустелею, коли нарештi побачив свiтло. Спустився коло хатинки на курячiй лапцi з одним вiкном. Заглянув досередини. Побачив тисячолiтню бабусю. Постукав i зайшов.

– Хто ти е? – питае стара баба.

– Я – прiсна душа, – вiдповiдае.

– Вiдколи свiт свiтом, тут ще живоi душi не було. А як ти сюди потрапив?

– Я вже сiм рокiв розшукую свою дружину i не можу знайти. Приймiть мене переночувати, а вранцi я пiду собi далi.

– У мене син Вiтер, – вiдповiдае стара. – Як прилетить сердитий, то погубить тебе, а менi шкода, щоб ти гинув.

– Не страшно менi помирати. Приймiть, бо я дуже втомлений.

Положила його спати, а через якийсь час летить ii син Вiтер.

– Впустiть, мамо, – гукае з-пiд вiкна. – Чую, що прiсна душа в нашiй хатi е.

Накрила вона мiнiстра коритом, а сама Вiтра до хати впустила.

– Нема нiкого, сину.

– Нi, е.

Побачила мати, що не сердитий син, i пiдняла корито.

– Як ти сюди забрiв? – питае Вiтер.