Казки про богатирів та лицарів

Через якийсь там час, через малий чи через великий, через день чи через тиждень прийшов Петрусь Княжевич зi своiм вiйськом, побив вiйсько Єлизарове i опанувався на його царствi зi своею любою Марисею Кирбитiвною, а на царя Єлизара послав своiх гiнцiв у лiси дрiмучi, щоб його там вбили i серце його на ратищi в його царство принесли.

А маленький Бова Королевич все пiдростав, та пiдростав, та в силу вбирався. Бачить Петрусь Княжевич, що пiдростае Бова Королевич та все бiльше в силу вбираеться, i страшно йому стало, щоб часом не вiддячив вiн йому за батька.

– Як ти мене любиш щиро та вiрно, то не пожалiеш задля мене i сина свого рiдного, бо як пiдросте Бова, то вiддячить тобi i менi за батька i за царство батькiвське.

Налякалась Марися, що й справдi Бова зведе зо свiту ii любого Петруся, та й каже:

– Жалько менi його вбивати, бо все ж таки це моя рiдна дитина, а краще замуруемо його в такий мур, щоб вiн до смертi сидiв i не вилазив, а в сторожi до його приставимо його джуру Сидона, хай йому щодня носить туди шматок хлiба i кухлик води.

Ото й замурували Бову Королевича. Нiхто не любив його так щиро i вiрно, як джура Сидон. Жалько було Сидону, що так марно пропадае маленький лицар, i захотiлось йому вiд смертi видющоi спасти Бову Королевича.

Раз принiс Сидон Бовi хлiб i воду та й каже:

– Милий мiй Бово Королевичу, хочу тебе вiд видющоi смертi збавить. Є у мене знаний дiд-ворожбит, дав вiн менi оцю пляшечку з водою: як умиешся, то вiдразу зробишся пташкою бистрокрилою i, куди вiтер полине, туди i ти полетиш, а де сiсти схочеш, то з-пiд правого крильця вирвеш найдовше перо i знов у чоловiка перекинешся.

Зрадiв Бова Королевич, щиро обняв i поцiлував вiн свого джуру Сидона, а сам вмився водицею iз шклянки i пташкою бистрокрилою полинув у далекi краiни. Сидон назбирав десь костей чоловiчих, накидав iх у мур i сказав царицi Марисi, що Бову гад поiв, однi тiльки костi зостались. Цар Петрусь Княжевич, почувши цю звiстку, зовсiм заспокоiвся.

Скоро казка кажеться, та не скоро дiло робиться. Минув рiк чи два, чи день, чи тиждень, за морем далеким, бiля славноi рай-землi, де й сонце не сходить й не заходить, i мiсяць сонцю не шкодить, а свiтить, от якби i в нас так, кажу, бiля того царства Зарайського пристали купцi на байдаках i товар свiй на продаж розiслали, а з ними за прикажчика хлопець молодий та красний такий, що й пером не написать, тiльки в казцi сказать.