Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей

Петро прокинувся, протягнув рукою, вхопив ящiрку, кинув у траву й сказав:

– Гей, гадюко! Чого тобi тут треба?!

А вона так витрiщила очi – видивилася та й далi бiжить до нього. Пастух лише хотiв вiдiгнати ii вiд себе, як побачив величезну гадюку, що звилася в колесо й приготувалася кинутись на нього. Вiн зi страху метнувся вбiк i почав котитися, як гарбуз. Може, й утiк би, але там був корч. Пастух пiдкарбулявся пiд корч, а гадина кинулася на корч, з корча – на шию, обвилася навколо шиi та й каже Петровi:

– Хлопче, не бiйся мене.

Ти вiд свого щастя втечеш. А твое щастя – мое щастя. Ти вже маеш шiстнадцять рокiв, досить тобi пастушити. Нинi вiдпущу тебе додому, аби вiдiгнав худобу, а завтра приходь сюди. Побачиш камiнь i палицю. Коли на цiй палицi буде три квiтки, то сядь i сиди; коли буде шiсть, аби ти одну квiтку зiрвав i закосичив нею свое серце, а як буде дев'ять – аби-с висмикнув палицю з квiтами.

– А хто ти? – питае вiн.

– Я твоя доля.

– А яка ти доля? Чи не така, як мого покiйного тата була перестрiла й спитала, коли вiн хоче бiдувати, чи в молодiм вiцi, чи в старiм, чи в середнiм? Вiн сказав, що в старiм, та судьба й повела старого з торбами по свiту, десь умер пiд плотом – навiть не знаю, де могила його.

– Я тебе вiд такоi долi збережу. Тримай оцей перстень. Сховай його i не показуй газдi. Перстень – з дiамантом, ти мiг би ним заплатити за цiлий багацький маеток. Завтра прийди з цим перснем сюди.

Гадюка розвилася з шиi, дала перстень i зникла. А вiн пригнав худобу та й такий сумний по подвiр'ю ходить.

Газда помiтив це та й кричить:

– А ти чого засумував?! Що, тебе вже вошi доiдають?!

А вiн каже:

– Я хворий.

– Що тобi сталося?

– Все мене болить. Йду лягати до стодоли на сiно.

– Коли ти хворий, – каже багач, – то йди собi геть. Я хворого на подвiр'i не хочу.

Переночував Петро, а вранцi каже:

– Ну, але я у вас лiто перелiтував, а далi – осiнь, зима?

– Та й що, жебраку?! Дасть тобi жiнка паляницю, а я дам кiлька крейцерiв на дорогу та й iди собi з богом.

А багачева жiнка вчула та й говорить:

– Йой, чоловiче, та дай йому в щось загорнутися. Як так хлопця вiдправляеш? Вiн у нас за одiж служив.

– Вiн у мене року не добув!

Кинув багач кiлька крейцерiв, i тi зi стола порозскакувалися по долiвцi. А багачка дала хлiбину, якогось сала, сиру в торбу та й заплакала – шкода, що такого робiтника втрачае.

– Плачте, плачте за мною, – каже Петро, – бо я у вас не раз плакав.