Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

– Іване, що то в тебе за собака? – питае пан. – Скiльки живу, а такоi породи не бачив.

– Чи ви, пане, зовсiм не розумiетеся? – дивуеться Іван. – Це не собака, а плодiвник. Як його на нiч межи вiвцi впустити, то рано удвое бiльше овець буде.

– Продай, Іване, плодiвника, – просить пан. – У мене е кошара овець, та я рад би ще стiльки мати.

Поторгувався Іван i продав за сто золотих. Ще й порадив:

– Впустiть його до овець увечерi, аби нiхто не бачив. Нараз закривайте дверi, бо наврочите. І до ранку туди не заглядайте.

Пан так i зробив. А на зорях до кошари йде, та дверi не вiдкриваються.

Прибiг до жiнки i хвалиться:

– Впустив я плодiвника до кошари, а вiн стiльки овець наплодив, що дверей не вiдкрити.

Якось з бiдою дверi вiдкрили. Із кошари вискочив повний, як бочка, вовк i в лiс утiк.

Так пан без овець зостався.

Як Микола був коровою

Жив собi один бiдняк, якого звали Миколою. Мав вiн лише стару хатчину, а в тiй хатчинi повно дiтей.

Одного разу пiшов Микола з жiнкою в лiс: вiн – по дрова, жiнка – по гриби.

Жiнка Миколи зашепотiла:

– Коли б нам таку корову! Було б дiтям молоко!

– Цить, жiнко, – вiдповiдае Микола. – Багач менi винен, то й корова буде наша.

Залишив вiн жiнку в кущах, а сам пiшов на дорогу. Тихцем пiдiйшов до корови, зняв з рiг мотузку, засилив собi на шию. Корова – в лiс пастися, а Микола йде за багачем. Зрадiла жiнка, бо зрозумiла хитрiсть чоловiка, i повела корову додому.

А багач iшов i не оглядався. Не знати, як довго iшов би вiн так, та зустрiв знайомого купця.

– Гей, сусiде, – крикнув той ще здалеку, – що ти дав за цього вола?

Багач i тепер не оглянувся, лише сердито буркнув:

– Коли ти й досi не вiдрiзниш вола вiд корови, то хоч помовчи.

– Та яка то корова, то вiл, – регочеться стрiчний купець. – Як не вiриш, то сам подивися.

Багач озирнувся i за голову схопився:

– Чорт таке видiв! Купив добру корову, а таке сталося…

Купець посмiявся та й пiшов собi, а багач став серед дороги i не знае, що робити.

– Звiдки ти тут узявся? – питае вiн Миколу.

– Я й сам не знаю, – вiдповiдае той. – Не пам’ятаю, щоб ти купив мене коровою.

Багач не може отямитися.

– Як ти став коровою?

– Не знаю, – каже Микола, – але здогадуюся, що прокляла мене одна вдова. Колись я був багатим та скупим. Служила вдова в мене мало не задарма цiлий рiк.